ЧАС: ДВІЧІ ТАКОГО НЕ БУДЕ...

Раніше я думав, що все ще попереду. Вважав, що можна відпустити той момент, але він повернеться. Ставив багатсько питань, на які відповідей не знаходив. Раніше я думав, що часу ще так багато, бо 60 секунд — це хвилина, 60 хвилин — година, 24 години — доба, 7 діб – тиждень, а 365 — рік.

Секунди я упускав, про хвилини забував, години не рахував. Так проходила доба, тиждень, рік… Ще вчора відсвяткував останній дзвоник в 11 класі. А сьогодні вже середина третього курсу. І бувають такі моменти, коли думаєш: «А що буде, якщо завтра я не проснусь?». Після таких думок починаю цінувати час. Але чи то елементарно не достатньо інтелекту, чи то я далекий від цього всього, та проходить година-дві, відволікаюсь і втрачаю лік часу.

Мені 19 «з гаком» років, і я не можу похвалитись великими досягненнями, вдалими справами чи ще чимось. Так, як і більшість із нас, навчаюсь в одному із вишів країни, просиджую годинами в соцмережах. Інколи пишу для себе тексти. Але що з цього? Якщо мене завтра не буде, то чи залишиться пам’ять про мене… Насправді, на це давно вже байдуже.

Але страх того, що завтра я не побачу більше нікого бере верхи. Переосмислення ставлення до ліку часу теж не пасує задніх. І цьому всьому є свої причини.

Якщо раніше я не замислювався про те, як скоро наступить завтра, і чи варто цінувати даний момент, то за буквально декілька днів я «переобув» своє ставлення.

Не так давно, точніше, минулої середи я мав нагоду зустрітись із людиною, яка мені чи не одна з найважливіших в моєму житті. Не хочу гучно говорити про те, ким вона мені є. Але доведеться дещо пояснити.

Познайомились ми так в класі 10, мені тоді було 16 чи 17 років. Зовсім зелений і ще нічого не тямив в (тоді це так здавалось) дорослих справах. Однак зараз можу сказати, що це було щось на кшталт великої симпатії. Рвати під себе аби закохати її в себе я не став. Навпаки, підійшов до цього всього обережно. Знаєте, моє ставлення до неї нагадує мені «відносини» сапера і бомби. Один неправильний крок, одне лишнє слово, зайвий подих приведе до фатальних наслідків. Ось і я в великих проміжках часу намагався не зробити нічого зайвого. Звісно ж, були певні «казуси», про які не приємно згадувати, але вони швидко забулись. Я довго старався не відкриватись. А за той час в житті пройшли декілька дівчат, які наче симпатизували, але це було далеко не те, що мені потрібно.

На початку 2 курс (наче), чи то в кінці першого, я, після довгого спілкування, цікавих розмов, відкрився цій людині. Я відкрив всі свої почуття, дав зрозуміти, наскільки вона важлива. Але що вдієш, нас розділяла відстань та й не для неї я, мабуть, придуманий. І ми продовжували спілкуватись. У неї вже з’явився хлопець. Вони й досі зустрічаються. Я довго відходив від поразки, але ще тривалий час плекав надії. Проте згодом я подумав, що все, наче пройшло, забув. «Мабуть не кохання було, а так…».

Декілька раз потерпів справді курйозних поразок в особистому житті, проте ці всі люди були прохідними.

Ось на днях я йшов по справах, знаходився в центрі Києва. Як завжди, по середам у мене практично пар немає. Виходимо в ефір, готуємось. В той день ще репетиція до зимового балу була, і з’явитись потрібно було обов’язково.  Проте я ще був у центрі і дуже спішив здати аудіо запис у фонотеку. Тут дзвінок. Мені давно вже ніхто не телефонував. Піднімаю здивований, до того ж, що це вона телефонує:

—   Алло! — і воно так плавно затяглось. В нотках голосу розпізнавалось приємне здивування. Я й справді був дуже радий чути цю дівчину.

—   Привіт! Чим займаєшся?

—   Я зараз в центрі, а ти в Києві? — якось зразу пригадалась попередня розмова про її приїзд в Київ на якусь конференцію.

—   Так. А де твій корпус знаходиться? Яка станція метро?

—   Головний корпус в центрі, а мій — на станції метро «Лук’янівська».

—   О, то значить я зараз в твоєму корпусі. В тебе пари сьогодні є?

—   Пар немає, але я близько 12 години буду в університеті.

—   Ну тоді ми зможемо зустрітись.

—   Мусимо зустрітись! — а в серці щось-таки перевернулось. Я дуже зрадів, забувши про все, що мені було потрібно. Вибігши із національної радіокомпанії, що на Хрещатику, 26, я швиденько побіг у ректорат, що біля Червоного корпусу. Зрізав половину дороги, побігши навпростець через Прорізну до Володимирської.

Справи вирішив дуже швидко, адже на мене чекає така персона, ще й в моєму університеті. Зателефонував, сказав, що через 40 хвилин буду повністю в її розпорядженні.

Я швидко збіг по ескалатору на Льва Толстого, перейшов на Палац Спорту і сів у потяг до Лук’янівської. А там на маршрутку і до Мельникова, 36/1. Я не зупинявся ні на каву, яку я кожного дня не пропускаю перед входом. Я не зупинявся на перекур, бо й так часу мало. Увійшовши в корпус, зразу зателефонував, домовились про зустріч. Я чекав, а час летів. Спочатку здавалось, що до зустрічі ще вічність, а потім хвилини стікали, стікали…

Коли зустрілись, я її обняв. Це було дуже приємно. Особливо приємно відчувати її обійми, вони були міцними і такими щирими.

Я не знаю й досі, про що я тоді говорив їй, для мене це здавалось якимсь белькотінням. Потім їй потрібно було йти і ми домовились про ще одну зустріч через годину. А потім ще. І кожного разу було так приємно обіймати її, відчуваючи, що ось, у твоїх руках твоя мрія, тільки не відпусти… Але я відпустив… Так важко, але так легко.

Після того всього я вже який день ловлю себе на одній думці… Я кохав, кохаю і, певно, буду кохати ще довго. 4 роки… Всі, хто був за ці 4 роки, вибачте мене, я не кохав вас, і що б я не говорив, я підсвідомо брехав. Я кохав тільки її одну. Я зрозумів, що кожна секунда, хвилина, година поряд із нею — це те, чого не вистачало мені всі ті 4 роки. Я був дуже щасливий! Я залишаюсь ним.

І щоб там я не говорив раніше, що б не казав потім. Я відверто кажу, що мені байдуже на те, скільки потрібно ще часу, скільки потрібно затратити сил і що зробити, проте я готовий пожертвувати всім, аби бути з нею. Я готовий віддати все…

Цінуйте кожну хвилину, проведену із коханими, чи близькими, чи рідними людьми. Будьте впевнені, не промахніться. Не задавайтесь лишніми питаннями, вони лише відволікають вас і витрачають ваш час. Тримайте тих, хто вам цінний поряд… Не відпускайте. Бо якщо відпустите, то раз і назавжди…

Я не знаю, для чого я це пишу тут, зараз. Але комусь це потрібно знати… Якось так. 

ЧИ ВІРИТИ І В ЩО?

Дідусі й бабусі ходять щотижня до церкви, аби вимолити гріхи всіх своїх близьких та свої. Великі дяді і тьоті йдуть на роботу, аби заробити гроші та прокормити сім’ю. Студенти йдуть на навчання, аби стати великими дядями і тьотями, які потім будуть "кормити" свою сім’ю. А хтось взагалі не є студентом і вже заробляє «копійку», аби забезпечити себе. Дітвора в школу ходить, бо так треба, так кажуть!

Так чи інакше, кожен в щось вірить. Одні у вищі сили, другі – в благополуччя через власну працю, треті надіються на те, що колись зможуть працювати і отримувати, і свято вірять в це. А деякі взагалі не знають, що їх чекаю через 20 років. Просто роблять те, що їм кажуть і вірять, що це правильно. Але є й ті, котрі давно вже в ніщо не вірять. Це щось на кшталт атеїстів у релігії, або ж глибше – реалістів у живописі.

І справді, глянувши очима реаліста на оточення, то залишається вірити лише в Бога (хоч існування того вже давно поставили під сумнів учені на зразок Дарвіна). Вірити у святість праці, що приведе до успіху – не варто! Вірити у святість вищої освіти, яка приведе до успішної кар’єри? Теж не варто! Собі вірити не завжди можна. А в що ж тоді вірити?

Наче все в «ері інформації» давно спростували. Спочатку придумали, а потім спростували. Я вже навіть стараюсь уникати новинних блоків на інформаційних порталах. Лише задовольняю свою інформаційну потребу декількома цікавими публікаціями порядку денного. Їх, на жаль, не так вже й багато. Яка сказав Віталій Портніков на міжнародній іспано-українській конференції: «В Україні журналістика ще не народилась». Влучно, проте ми не свідомі громадяни, адже не можемо аналізувати те, що читаємо. Нам не розжовують продукт, його навіть не готують на кухні «пера». Таке… Зібрали те, що свіжіше та й кинули, аби ми мали що проковтнути! А ми й проковтнули, певно, від голоду.

От і залишаємось біля розбитого корита вже другий десяток. А все тому, що свято віримо в те, що навіюють! Свято віримо в існування істини і життя поза смертю! Святом віримо в ідеал життя. Свято віримо в стереотипи, які кучка недорозвинутих примітивних клітин придумали і пустили на загал! Може, пора фільтрувати, блокувати, чистити те, що нам пропонують? Може пора користуватись інформацією так, як користуєтесь грошима в магазині, ви ж вибираєте якісний товар за власні кошти?

Що ви оберете: дешевий, проте дуже якісний продукт, чи дорожезний, брендовий, проте неякісний? Відповідь тут зрозуміла й очевидна для здорової людини. А чому тоді обираєте неякісний, проте брендовий медіа продукт?  

Давно пора вірити в реалізм. Не в себе і, навіть, не в Бога, а в цинізм. Успіх – лише проміжок. Розставити пріоритети на прикладі каменів – ось це важливо. Фільтрувати інформаційну «крупу» давно пора, але робити це потрібно цинічно! 

ЩЕДРІСТЬ ЧИ ЖАДІБНІСТЬ: ХТО ПЕРЕМОЖЕ?

І знову нагрівається ситуація в країні. Вже котрий день кандидати не можуть розділити мандати, поки-що чинна влада не може натішитись перемогою (хоч зазнала фіаско), а голоси в деяких округах остаточно не підрахували. Люди знову пікетують ЦВК, десь в «глибинці» вистоюють майдани, а ми перед монітором.

Жебракувата влада наклянчала голосів. Досить-таки аморфна передвиборча поведінка опозиції теж щось нашкребла. Решту натягли собі ударівці, комуністи та свободівці. Конгеніально! У нас сьогодні знову передбачається політичний колапс. Регіони будуть кусати опозицію, а ті у відповідь відбиватимуться. Комуністи ганятимуть свободівці, а ті ж, у свою чергу, відбиватимуться булавами. І наче удар виступає такою «золотою серединкою». Якраз і ні, бо згодом частина відсічеться до регіонів, частина — до опозиції, а інші залишаться, щоб «досидіти» мандат. У той час наша економіка потихеньку рухне (хоча здавалось, куди далі), суди геть заплутаються у своїх рішеннях і просто закинуть все (хоча їм й так байдуже на людей, головне щоб гроші були), місцева влада старатиметься взяти все, що можна, поки є. Країна дійде до стану такої руїни, що розсипатиметься від бомбардування. І настануть часи, коли ми нікому не будемо потрібні, хоч й так це давно всім зрозуміло, та це ще приховують лже-діяльністю.

Моделюючи подальший розвиток країни я розумію, що виходу насправді немає. Залишається надіятись на Бога, оточуючих і самого себе. І якщо на Бога і на себе можна надіятись, то на земляків не варто!

Загалом, я маю життєвий пріоритет — не довіряти людям, бо всі нагло брешуть і шукають вигоду. Але є така «зла» життєва звичка допомагати людям, бо це їм потрібно. І наче сьогодні все гаразд, люди живуть, щось отримують, чимось займаються, щось таки розвивається. Нажаль, демократія у нашій країні далеко не на тому рівні, що в країнах Заходу, в країнах «великих можливостей», зокрема як у США. Там, до речі, нещодавно пройшли вибори: демократичні, чесні, легітимні. А головне, опонент Обами програв із честю, гідністю і розумінням. Після офіційного оголошення результатів привітав опонента і побажав подальших успіхах у роботі. Там вони справді думають про свою країну. Не дарма її називають «країною великих можливостей».

Але найпікантніша новина цього місяця, і, мабуть, одна з найнеприємніших — ураган Сенді в США (до речі, кожен шторм, ураган, природний катаклізм янкі звикли називати справжніми іменами жінок). І багато українців можуть сказати «Та що там ті американці, відбудуються і не відчують, багаті, влада хороша». Так, влада у них хороша, так, грошей у них вдосталь. Проте не це найголовніше! Відбудуються вони швидко, не відчувши проблем тому, що у них ментальність інша. Питаєте, до чого тут ментальність? Все просто. Люди тримаються в єдності, підтримують один одного, допомагають чим можуть, піклуються тощо. Чи в нас таке можливе? Банальні речі, але дуже дивують:

Відомо, що після урагану в населених пунктах зникла електроенергія. Проте, як ми бачимо на цій картинці, люди виставляють переноски із власних будівель, аби інші могли зарядити свої мобільні телефони. Наче нічого особливого, але цей маленький внесок психологічно об’єднує людей. Варто акцентувати увагу на тому, що не важливо що вони зроблять, і вони не оцінюють те, хто і як щось робить. Вони намагаються відбудуватись, віднайти себе і допомогти іншим. І так у них проблем ніколи не буде.

А давайте поговоримо про Росію (в яку більшість наших політиків інтегрується, до якої деякі з нас не проти приєднатись). Ви маєте пам’ятати відомий теракт в «Домодєдово», де загинули десятки людей, сотні травмовані і таке інше. Тоді ж, звісно, всі потрібні структури наче відреагували нормально. Було зорганізовану оперативну медичну допомогу, змобілізовано всі сили мчс, «швидкої», поліції, військових. Залучили додатковий транспорт на перевезення пасажирів… Та ви розумієте, що таке масова паніка! Той, хто знаходився в аеропорту, намагався якомога швидше його покинути, а рідні та близькі потерпілих, дізнавшись про трагедію, намагались потрапити на місце події із максимальною швидкістю. Відповідно всі намагались «зловити» таксі. Та тут ситуація стала критичною. Ті (власне теж росіяни, правда не всі) намагались брати за перевезення в 3-5 разів дорожче. Сума перевезень досягала навіть до 30 тисяч рублів. Дивна аналогія, правда? Там люди намагаються один одному допомогти, а тут — заробити на чужому горі.

А ще, до прикладу, 11 вересня 2001 року, під час теракту із торговими біржами, водії таксі розвозили всіх людей по домівках безкоштовно, бо розуміли силу всієї трагедії. Проте, коли був теракт у Білорусії, там ціни на таксі шалено зросли, адже люди боялись їхати в метро. Чи не так було і в Дніпропетровську, коли трапились вибухи на вулиці? Таксі теж підняли свої ціни, хоч вони йтак не є низькими сьогодні. В нас нічого дешевого немає.

А ось нещодавно викладач розказував на парі, що йому, нажаль, довелось потрапити в лікарню із серйозною хворобою. То його рідним довелось викласти на «лікарський стіл» 14 тисяч гривень, аби нормалізувати або ж врятувати життя людини. Чому так? Тому, що медицина хоч і безкоштовна, та в лікарнях пусто в медичних скриньках, а якщо є, то видають тим, хто в кишеньку білого халату засунув якусь куп’юру, бажано зелену і трьохзначну. Тоді інше діло, тоді вилікують. Що за люди? А ціни в аптеках просто б’ють рекорди по відношенню до економічного рівня. Люди хворіють, вони завжди це робитимуть. Така природа. І це прекрасно розуміють всі.

І як нам вижити, коли ми не гуртуємось , а лише шлемо поодинокі скарги, які так часто ніхто не помічає. А ЗМІ вже давно забули про своє призначення. Кормлять нас лише однією інформаційною гидотною, бо ними керують опорні монстри економіки країни. Лише час від часу випливають сюжети на телебаченні, чи матеріали в газетах, які наче делікатес для свідомого суспільства. Його тут же з’їдають, пережовують, випльовують і забувають. І знову та ж катавасія: політика, бійки, смерті, негаразди. Просто забруднюють наш й так не дуже свідомий мозок. І що далі, на когось чекатимемо?

Рішення приймати вам, шановні читачі, бо лише ви справжня опора бюджету, з якого мов ті свині з корита, кормляться владники, лобіюючи закони, щоб їм підкидували в корито ще корму… Лише ви разом можете зробити те, що так давно пора зробити! Але перш за все, розпочніть із себе. Розумію, процес дуже довгий, та не дайте загубити власну волю перед світом! 

ВИБОРИ БЕЗ ВИБОРУ

Температура політичної кризи в Україні незмінна з 2005-го року. І пов’язана з тим, що у політиці – чимало грошей,  політиків і  амбіцій, але відсутнє стратегічне мислення,  державні діячі і державна воля. Відтак, в суспільній політичній свідомості існує очікувана потреба в альтернативних  політичних силах і нових обличчях.  Саме цим пояснюється успіх Яценюка і Тигіпко на Президентських виборах 2010-го року, а також наявність власного електорату у таких аморфних і невиразних партій як „Україна вперед” та „Удар”.  За інших умов вони би  не мали жодного шансу. А, з іншого боку, пояснювати їх існування громадським запитом, значить вдаватися до цілковитої наївності. Адже за всіма дійовими особами виборів 2012 чується цілком впізнаваний голос одного єдиного суфлера - „Партії регіонів”.

Наприкінці липня мені надійшла несподівана пропозиція взяти участь у передвиборчій кампанії одного із кандидатів у народні депутати по мажоритарній системі, що балотувався на Вінничині. Мова йшла про те,  аби допомогти у роботі над політичною програмою та агітацією, запропонований гонорар свідчив, що кандидат потребує, скоріш дешевої, ніж кваліфікованої роботи.

Федір Кравець - висуванець  від партії «УДАР»  в одномандатному 17 виборчому окрузі Вінницької області  - невисокий, середнього зросту і середнього  віку чоловік. На круглому обличчі – традиційні українські вуса, любить носити чорний костюм і туго затягувати  ремінь, щоби він звисав, наче змій, - така портретна фактура кандидата. Власне, мені було запропоновано створити його публічну біографію та попрацювати над іміджевою складовою, для чого було створено окреме видання.   

У Вінниці мене зустрів на чорній „Сангйонг”  козацького типу чоловік, який представився запросто – Сашко. Він теж приїхав „підтримати” Ф.Кравця, щоправда, як і я не через симпатії до його політичних ідей. Виявилося, до речі, що він – справжній кобзар, яких в Україні вже майже немає. І, якщо припустити, що всі кобзарі живуть за рахунок подібних „підробітків”, вочевидь, незабаром зникнуть зовсім.

У перший день роботи нам необхідно було зняти присягу. До професійних студій пан Федір їхати відмовлявся, відтак, вирішили знімати в агітаційному штабі. На місці виявилося, що в кабінеті, де планувалося знімати, це зробити не вийде – неможна зупиняти роботу найманих агітаторів. «Краще відзніми присягу на білому фоні і спробуй накласти банер. Скачаєш його з Інтернету та й накладеш», - таку я отримав професійну пораду. Що ж... Подальший діалог пана Кравця з його представником дещо пояснив.  Голова обласного штабу Ігор Ткачук  на прохання підтримати фінансово сказав: «Хлопці, немає на сьогоднішній день грошей, не виділяють».

Але всім відомо, що по 11 виборчому окрузі  кандидатом в депутати від «УДАРу» йде Людмила Станіславенко – дружина І.Ткачука. Сам він  21-й номер у пропорційних списках, а його рідний брат - заступник обласної організації – 46-й. Укріплюючи свої шанси потрапити  до Верховної Ради, вони певні, що для успішних виборів кандидату необхідно приблизно 250 -300 тисяч американських доларів.

Будинок пана Кравця  -  не царські палати, рядова будівля, що заховалася серед інших сільських хат: три кімнати і літня кухня.  Сила агітаційних засобів  — розкладний столик з газетами та брошурами «УДАРу». Його, до речі, аби розмістити, необхідно заздалегідь  забронювати місце, бажано, ясна річ, у людному місці. Наприклад, біля входу до критого ринку, де ми й розміщуємося  на другий день моєї роботи.  Під стінкою одного із торгових павільйонів ми встановлюємо столик, кобзар Сашко дістає свою кобзу і починає грати. Він – наша „фішка” – одразу  привертає увагу перехожих. На відміну від пана Кравця, якого ніхто не знає, бо його обличчя не розтиражоване зовнішньою рекламою.  Тут набагато краще знають Матвієнко або Заболотного – вони на біг-бордах у самісінькому центрі ринку. Фото пана Кравця -  3х4  - ефектно красується лише на маленькій брошурі. Починається дощ. Усі агітатори швидко розходяться, але не через негоду. Їх час треба оплачувати, а грошей на це у штабі – немає.

Процедура жеребкування представників на виборчих дільницях, що відбулася того ж дня у місті Ладижині, пройшла спокійно і без підозр у фальсифікаціях. І ми поїхали в село Соболівка, де мешкає 3 тисяч голосуючих. У цей день громада святкувала, і, очікувалося, що можна буде роздати агітацію власноруч та поспілкуватися із людьми. Однак вулиці села були спустілими, а голови сільської ради  (до якого вирішили піти прямо додому)  вдома не було. Поїхали до нього – на роботу. Розмова, щоправда, у пана Кравця з паном головою, не складалася, бо останній, висловивши свої політичні переконання, зазначив, що в партію „Удар” не вірить.

Наступного дня ми готувалися до ефіру на вінницькому державному телебаченні. Було запропоновано, або надати відзнятий матеріал, або виступити в прямому ефірі. Виступати пан Кравець боявся, тому знімали ролик, бюджет якого був меншим за копійку. Якість знятого – театральні синхрони колишніх співробітників пана Кравця – цілком відповідали наявному фінансуванню  Федір Кравець був кандидатом у депутати, але все вказувало на те, що такі люди депутатами бути не можуть – прості, наївні і чесні.  

У Києві пан Кравець сфотографувався у професійному фото-салоні. З цієї нагоди він одяг  краватку: «у всіх фото з краваткою, а у мене без». Там же ми зробили фотомонтаж Федора Кравця із Кличком. Виявляється, у третьому тисячолітті, аби створити політичну силу зовсім не потрібно мати спільну політичну думку, тим більше – обмінюватися поглядами на партійне життя. На з’їзд партії, що відбувся 14 жовтні, пана Кравця запрошено не було.  Натомість  київському штабі „Удару” на агітаційному столі пропонувала себе партія «Україна — вперед!». Така собі політична еклектика і діалектика.  

У Києві ми обговорювали створення партійного видання.  Головний редактор пропонував  усім мажоритарникам будувати власну вкладку по його ж макету, де не рекомендував змінювати першу та останню сторінки.  Там якраз зазвичай йшли „п’ять ударів Кличка”. Хоч насправді передбачалось представлення власне самого кандидата. Вкладку „пана Кравця” було зроблено.

Цікаво, що напередодні самовисуванець Микола Кучер запропонував пану Кравцю 500 тисяч гривень за те, що той зніме свою кандидатуру з виборів. Але той, як він сказав, відмовився у силу своїх переконань та цінностей. Відмовив із дещо наївними словами, що його висувала партія, яка через короткий час винесла рішення про зняття 32 кандидатур (зокрема 26 із них -на користь опозиції та 6 - на користь само висуванців). Серед них - Федір Кравець. „Мій” кандидат тільки хотів щось сказати, як йому швидко пояснили, що висловлюватися не потрібно.

За законом України «Про вибори до Верховної Ради» кожен кандидат, який хоче зняти свою кандидатуру, повинен написати заяву про таке бажання. Але, якщо партія приймає рішення на з’їзді, достатньо подати його в ЦВК. Це нормальна процедура, якби не одне важливе спостереження. Пана Кравця зняли на користь Григорія Заболотного, а він не приховував, що є протеже Петра Порошенка. Останній же, не дивлячись на активне помаранчеве минуле має цілком „регіональне”, біло-синє теперішнє, будучи міністром  нинішнього уряду. Відтак, в окрузі лишився один Микола Кучер, який, як всім відомо, давно є провладною людиною. Так кому насправді намагається партія В.Кличка  нанести свій удар? 

Жаль, мені так жаль те, що маємо...

Якщо б я не чув, не говорив би. Якщо б не знав — мовчав.  Я чув і бачив — не мовчу. Просто так мені легше стає. 

Сьогодні їду в «маршрутці» додому, і чую, як водій налаштував радіоприймач на потрібну хвилю, де транслюють найсвіжіші новини. Я теж свої «локатори» налаштував на ту ж хвилю і почав прислуховуватись. Як-не-як, журналістська цікавість. Там щось знову про Тимошенко говорили. Та скільки ту жінку можна мучити? Вона й так вже за гратами чахне. Не лікують її, а та все протестує, тримається, надіється. Мабуть, сильна. Має багато волі у собі і зовсім не боїться тієї страшної смерті. Нам би всім таку витримку, то може, не було б того, що маємо.

А ось коли я почув слово «шахта», серце зразу почало сильно стукатись. За секунду промайнуло тисячі думок. Не вспів і слова промовити диктор, як я вже собі подумки думаю «Лиш би не львівщина, лиш би не львівщина!». Так, мені страшно. Батько на шахті. Там й так зараз твориться щось незрозуміле. То горять шахти, то давить когось, калічить. А батько то один.

В мене батько один, і в когось був теж один. По тому радіо, наче винесено вирок, протрубів басистий голос «одна людина загинула». Це ж хтось вже не повернеться додому. Нікого не обніме, не зігріє теплим словом. Це вже немає людини.

А що, в когось кишеня зростає, і не важливо йому, чи вмирає людина, чи калічиться… Той бідний шахтар йшов на глибину, знаючи, що ризикує життям і в будь-який момент може більше не побачити небо. І за що? За копійки. Про це говорять, говорили і будуть говорити. І я вже про це казав чи писав, навіть не пам’ятаю. Але доки той «дядько» їздить на «мерсі» «сл» класу, доти буде гинути звичайний трудяга, який щодня спускається на глибину в грязюку, пилюку і газ. Одним словом, лізе в повне пекло.

Якось дивився передачу на «плюсах» про аварію на шахті Засядька. Наскільки правду говорили, судити не мені. Але з того, що почув — був шокований. Як виявляється, концентрація газу на тій шахті перевищувала норму у десятки, але начальство давало наказ лізти на глибину і працювати. Бо вугілля — це гроші. Всі ті індикатори накривали куфайками, щоб не пищали і вперед до роботи. Маленька іскра від лопати, найменші електричні несправності, появляється іскра і … БУМ!!!! Неправильна вентиляція, неправильний баланс кисню і газу метану і знову ж таки … БУМ!!!! Всі про це знали. І всі на це закривали очі, бо в цій країні править не людина, не механізм, а прості папірці різного кольору, через які безліч смертей.

То до біса така робота. Нехай би хтось один із тих власників елітних машин спустився під землю і взнав, яка приємна робота там, особливо із обладнанням ще 70-80-х років 20-го століття. Я, звісно, не проти того, щоб кожен заробляв, як може і на що вчився. Але будьте розумними. Чому комусь можна працювати у теплому місці за таку ж зарплату та ще й, інколи, із такою ж освітою?

І знаєте, цей випадок не один такий, їх багато. Я не писатиму тут про статистику смерті шахтарів під час виробничого процесу, бо це й так загальновідома цифра «багато».

Добре. Припустимо, що гірник пропрацював у шахті років так 15-20 і пішов на пенсію. Але як він виглядав, коли вперше ступив за ворота шахти і як виглядає після того, як вийшов на пенсію. Це дві різні людини, стан здоров’я яких вже ніякий, старіння не на 20 років, а на цілих 40 вперед. Та у них навіть пенсії ніякі, не вистачає щоб оплатити лікування. Куди ж котиться цей світ? І чи варто віддавати життя комусь заради новенького авто? Живемо… 

А я один такий?

Зайшов через такі хащі. Вийшов невідомо куди. Читайте, а продовження буде.

Чому ми так хреново живемо? Це питання, я впевнений, задає собі майже кожен українець. І не дарма. А якщо ще аналізувати повідомлення в ЗМІ, то наступає повне офігівання. Я не буду детально розглядати те, що зараз кожен другий канал керується сенсацією, скандалом чи чорною хронікою, хоча варто було б. А краще спробую описати свій головний біль із політичної тематики.

Сьогодні щось заговорили про відвідуваність мого блогу із сусідом Віталіком, де він спитав, чи пишу я на суспільно-політичні теми? Та ні, тут нічого суспільно важливого немає. Але так хочеться чогось такого грандіозного написати, щоб всі ахнули і розумію, що ті, хто сюди заходить — мої друзі, а більшість із них й так знають, як все буває хреново і чому.

Але про всяк випадок, якщо ці набори слів ще хтось інший читає, то пишу саме для вас. І хоч мрія моя — це створення активізації зараз пасивного населення, я розумію, що тут це майже не реально. Я буду намагатись викладати свої думки максимально лаконічно і доступно. Розумійте, як хочете.

Як завжди, я підводжу читача цього блогу до найголовнішого, того, що хочу сказати. Ось зараз думаю, як би то правильно вас підвести до теми, яку хочу висвітлити. По-перше, всі знають, що у порівнянні з іншими країнами живемо ми хреново. Ціни на пальне та продовольства у нас зростають, а зарплатня — копійки. Мало того, ми ж навіть не всі можемо влаштуватись на роботу, зокрема по спеціальності. І я вже не говорю про студентів. Де ж таке може бути? Всі вимагають молодих спеціалістів із досвідом роботи. Аномалія! А де ж взяти цей досвід? Маячня… Перелічувати цю маячню можна ще довго, а чи варто?

Чи варто говорити щось про народ, коли його не цінують, а навпаки, тримають за лайно. Кидають у котлован всіх, і мішають із нечистотами. Гидко? А як ще може бути? Нас обманюють як можуть.

Ось до прикладу є такі факти про те, як нас обманюють. http://tsn.ua/politika/poroshenko-poobicyav-viddati-zarplatu-ministra-na-blagodiynist.html Якщо ви перейдете по цьому посиланню, то побачите заяву на одному із українських телеканалів міністра економіки, розвитку і торгівлі Петра Порошенка про те, що він економічно чистий, зберігає всі чеки і готовий показати свою декларацію. Гарно продуманий хід із чеками, але давайте поговоримо про той факт, який я знаю. Порошенко — великий земельний монополіст. Ну, не будемо торкатись його земельних володінь на Вінничині, а візьмемо детальніше його власність — Погребищинський цукровий завод. До речі, те місце, де люди найбільше працювали. Тобто місце праці для тамтешнього громадського осередку. Але па Петро викупив цей завод і… закрив його! Свою дію, як кажуть тутешні мешканці — аргументував тим, що йому недостатньо землі для того, щоб вирощувати цукровий буряк. Він ж вимагає більше землі для того, щоб завод міг у нормальному вигідному режимі працювати. Але питання наступне: якщо немає землі, то чому цей буряк не закупляти у місцевих аграрників, які, натомість вивозять його в інші регіони, де й продають? Логіки не бачу, але, думаю, пан Порошенко все прорахував, не дарма ж його призначили міністром економік. Толк, певне, бачить у всьому. Та ще й, як мені нещодавно стало відомо, меценатством почав займатись (деражвнослужбовець). Так на днях його визнали меценатом року див. тут (http://tsn.ua/politika/poroshenko-stav-laureatom-premiyi-lyudina-roku.html).

А ще я б із задоволенням поговорив про пані Герман. Творча амбітна людина. Перший радник президента України. Перш за все, Ганна Герман — письменниця. Почнемо з «Червоної атландити». Хтось назве цю книгу — хорошим письменницьким творінням (найшов у деяких рецензіях), знайде там різні образи: сучасні, минувшина, перелом віків, націоналізм тощо. А хтось (а в мене є такі знайомі, які осилили прочитати цю книгу) скаже, що дарма потратив час на цю «маячню». Звісно, на колір і смак, товариш не всяк. Але особисто я прочитати цю книгу так і не зміг. Можливо, там таки є щось хороше. А ось на ще одне творіння першого радника «Піраміди невидимі» івано-франківський молодіжний «Поетичний театр» вирішив створити виставу. Що ж, 22 квітня «молода» Герман дебютує на великій сцені! Ну а чим їй ще займатись? Президенту нашому сам Бог уже не радник. Гроші у неї є, треба ж відпочити якось на старості літ. Хоча, відпочивається їй щодня із комфортом. Ось нещодавно зустрів чудове повідомлення на сайті одного загальнонаціонального телеканалу. Кажуть, що син Герман роз’їжджає на «мерсі» за 200 штук баксів. Дивно, а звідки такі гроші. І що найголовніше — саме ця машина зареєстрована на водія пані Герман. Виходить, це може бути службова машина, куплена за наші ж гроші, наші податки? Прекрасно. А я кожного дня думаю, куди ж мені діти свою денну норму в 20-30 гривень? Точно, забув ж! Потрібно сплатити податки, щоб купувались машини «S» та VIP класу у вищих чинах. Все-таки, давно пора б пані Герман валити у творчість. Словом не вкрадеш!

Знаєте, скажу відверто свою думку. Ми та країна, яка вперто вірить у якийсь ідеал, у якесь майбутнє. І нашому поганому сьогоденні винна не влада, а ми самі. Ми — обираємо. Ми — підтримуємо. Ми — робимо. Якби не ми, то хто б їм давав гроші на ті ж автівки? Якби не ми, то де б була держказна? А ми все пашимо. Я не був у СРСР, але вже начитався і наслухався про той час. Я родився на переломі віків. І, роблячи висновок із того, що почув від простих незаангажованих людей, як їм жилось в союзі, я зрозумів, що не так погано, бо була дисципліна. У своїх так не крали. Але люди працювали, працювали, працювали. «Червоні» вибудували такий народ, який і далі працює, працює, працює. І не замислюється над тим, що окрім праці — нам потрібно думати над тим, що чекає нас завтра, чи отримаємо ми свою законну тисячу, чи матимуть наші діти в 20-30-40 років шматок хліба? Чи не розкрадуть по частинкам наші землі? Не забуваючи історію, але і не згадуючи її подивимось у майбутнє! Куди ми котимось? Один — магнат, друга — письменник, третій — «зек». Корупція на кожному кроці. Суд у нас несправедливий, корумпований, заангажований. Медицина у нас ніяка та ще й платна (не зважаючи на Конституцію України). Свобода слова?! А хто дасть гарантію, що після написаного мною цього тексту, я не буду побитий, чи ув’язнений? Але я маю мовчати?

Щодо свободи слова! У нас кожна політична сила у передвиборчі гонці б’ється в груди, що «акулам пера», «майстрам слова» можливість вільно виражати свою думку буде надана на максимальному рівні. І як тільки почали зникати «темники» у 2005 році, як з 2010, за деякими джерелами вони знову починають з’являтись. Цікаво, то що тоді, під поняттям «свобода слова» розуміє влада? Можливо, вони думають, що просто говорити — це вже свобода?

І коли звернеться будь-яка особа до українського суду із позовом про порушення свобод, чи, навіть, того ж закону України «про інформацію», то з неї посміються та й все. А що ми можемо говорити про свободи і відстоювання своїх прав у суді, якщо судова система у нас ніяка. Правоохоронна система — ніщо. Лише створені бійці спеціального призначення для того, щоб вчасно придушувати повстання народу. І всіх не перелічиш. Хай тільки-но якийсь чолов’яга вийде під стіни владних структур, як тут же приїде наряд «Беркута», і миттю відправить у задню частину машини. А що найгірше, то після арешту туди заскакує декілька бійців і машина, наче на великих пружинах, починає гойдатись. Потім читаємо у стрічці новин: «Там-то і там-то у відділенні міліції помер чоловік. За попередніми висновками він наштовхнувся потилицею на міліцейську палицю». Я кажу, звісно, образно. Але контекст, думаю, вам зрозумілий. Проти свого народу ж боремось. А якщо захищати свою честь та гідність перед іншими країнами, то ми мусимо повзати на колінах і віддавати якусь частинку землі, щоб нас не накопали в дупу.

Армія в нас ніяка. І з тих часів, як Кравчук віддав ядерну зброю, нас перестали боятись. Мало того, нас перестали поважати! Я б і сам перестав поважати! Навіщо було віддавати ядерну зброю? Чим вона заважала? Чим заважав розвиток ядерної технології? Тим, що світ відмовляється від цього? А те, що світ прогресує на відміну від країн СНД приблизно на років 40-60, а деякі й на 100, то нічого? Їм можна вже відмовлятись від такого задоволення! А ми б ще потерпіли!

Вчитись варто на власних помилках! Чому Галицька держава не вижила? Тому, що не створила своєї армії! У нас її теж скоро не буде! Судіть самі: за неофіційними даними, щоб «відкосити» від армії потрібно всього заплатити 1000 у.о. Комусь, щоб пройти службу, потрібно навпаки, заплатити таку ж суму. А є ті, яким байдуже. Тим накладають якісь штрафи. Звісно, не говоритиму про всі військові комісаріати, бо є дійсно порядні начальники. Але їх не так вже й багато.

А хто мажор, той і заплатив, і відслужив. Є ж іще така послуга, як готовий військовий квиток. Коштує він на багато дорожче. Але так звані дітки «мажорчики», мають можливість зробити все, що їм потрібно, не відриваючись від телефону і кредитної картки. Їм сьогодні можна все, бо, як я вже не раз переконався, гроші правлять всім. Без них ми ніяк. І «мажорчики» без тих кольорових папірців, вартість виготовлення яких коштує не більше 85 коп./шт.., не зможуть нічого зробити. Але якими ж тваринами інколи бувають ті підлі юні створіння, які не мають ніяких цінностей, знаючи, що мають в гаманці 200 у.о, і, порушивши ПДР, можуть «розрахуватись» із ДАІшником. Але, інколи, розраховуючи на гаманець в ішені, витискаючи під алкогольним сп’янінням із свого новенького авто максимум, вони натикаються на перехожого. Того відносить на метрів 30, і, потім, як виявляється, пішохід сам на зебрі скочив на капот його машини, а він рухався згідно з правилами ПДР. А чому потерпілий відлетів на 30 метрів, не знає ніхто? Аномалія?!

А що ті підлі створіння зробили із Оксаною Макар? Вони думали, що їм можна все. Їх ще на початку відпустили… «Синки!». Їх би так покатувати! Але, завдяки добросовісних ЗМІ, з ними впораються вже там, за решіткою. З такими там швидко розбираються. І що тут ще можна сказати? Добре, що не 90-ті. Бо тоді судова система була надто слабенькою, а справу моли так «замнути», що й до суду б не дійшла. Але зараз очухались трішки ЗМІ, і є своєрідним санітаром у цій правовій системі! Хоча, подивимось, що буде далі — який же вирок винесе суд?

Ще мене дивує «бідне» життя нашого вельмишановного пана Перзидента. Скільки це питання піднімали журналісти «Української правди», журналісти ТВі, а толку ніякого. Президент конкретної відповіді не дає. Ось пригадую одне відео, де Мустафа Найєм задає нашому вельмишановному главі питання про його житло (Межигір’я), де саме наводить приклад щодо того, що країна живе майже у злиднях, а багатство гаранта зростає. Чи не за ті кошти, які він отримує на президентському кріслі? Дивно, але їх б не хватило на квартиру нормальну в Києві. То звідки такий прибуток у держслужбовця найвищого рангу? Можемо лише догадуватись, за які кошти…

А що говорити взагалі про чиновників і їхні машини? Коли їде кортеж будь-якого «депутатика», мої очі розширюються до такого кута зору, що очні яблука просто випадають. Машини не дешевше як 100 тисяч «зелених» за штуку! То скажіть, будь ласка, за які кошти? Ні, не так… За які заслуги їм така честь використовувати бюджетні кошти? І знаєте, їм хватає наглості казати, що коштів в бюджеті не хватає, через що з’являється криза… тра-ля-ля. І що найголовніше, це те, що ми це знаємо, нічого з цим не робимо, далі мирно платимо те, що нам сказали. А в когось банківські рахунки тільки й ростуть десь там, за кордоном. А що творять відкрито із офшорами — взагалі жах. Можливо, хтось пам’ятає, як пан Азаров виділив 2 млн. гривень (чи доларів) на допомогу країнам Африки? Так от, я думаю, що ці гроші з держбюджету виділялись зовсім не для того, щоб допомогти голодним у іншій країні (хоча в нас скоро буде ще гірше), а для того, щоб згодом купити собі новенький «Ролс-Ройс» чи ще щось в такому роді. А що, купив машину, ще й для прибережної зони достатньо.

До речі, щодо прибережної зони… Тут подейкують, що пан Віктор Федорович має у власності (як Президент) прибережну зону в Криму, де проводить VIP-полювання. І ось мене завжди цікавило, чому в нашій країні є такі люди, які беруть певну територію у службовому порядку, але не дозволяють використовувати цю територію простим людям. Скажімо так: я захотів під час сезону полювання побігати за «кабанчиком» саме на тій державній території, де «бігає» наш Президент. Але є «але». Там не можна бігати. Чому? Чому мені, як громадянину України не можна перебувати на території, яка належить державі, але не є військовим стратегічним об’єктом, промисловим об’єктом тощо. І взагалі, чому я не можу потрапити у будь-яку установу нашої країни? Наприклад, я хочу подивитись особисто, на власні очі, як проходить голосування у парламенті! Але туди допускають тільки журналістів, й то тільки в спеціально відведені місця. І мало того, що влада боїться своїх громадян, так вона ще й робить це дуже відкрито! 450 депутатів (чи скільки їх там) огородили себе двометровим парканом, виставила варту і все… Щоб не мішали лобіювати…

Хто ми такі взагалі? Для вищих чинів — ніхто. До нас ставляться як до свиней. Роблять все, щоб не квичали, а коли нам підсувають корито, ми тихенько жуємо. А якщо будемо далі квичати, то просто приріжуть. Це не проблема сьогодні. «Беркутівців» хватить на всіх. І випустять в нас 4 тисячі бойових патронів і не задумаються.

Я ще б багато писав, але й так думаю, що ніхто до цих слів не дійде. А хто дійде, кому цікаво, робіть висновки самі, читайте новини вітчизняні та зарубіжні. Аналізуйте самостійно і думайте, що нам можна зробити для того, щоб щось змінити. Так, звісно, варто сказати, що починати треба із самого себе. Але не забувайте, що ми будуємо наше суспільство, і, не прагнучи до влади, а просто, керуючись навіть власним збагаченням, подумайте, чи варто терпіти тих, хто гне нас заради прекрасних яхт, чудернацьких палаців на воді, котеджів, будинків, машин? Чи варто нам гнути спину за копійки, щоб якесь недобросовісне «бидло» їздило на дорожезному авто і кричало, що ми всі ніхто? Вони забезпечать собі щасливу смерть, і не тільки собі, а й своїм дітям, онукам… А ми горбатимось, сплачуючи шалені податки. Не важливо вже, кого посадили, кого судять і так далі. Важливо, але не треба кидати основні сили туди! Варто будувати нове щось, своє щось. Це, звісно, моя суб’єктивна думка. І більшість із вас не погодиться із цим. Але прочитайте декілька архівів новин і проаналізуйте самостійно. А журналісти, в свою чергу, будуть для вас санітарами інформації. Даватимуть правдиву інформацію (надіюсь).

Хто читає ці слова, дуже вдячний за терпіння) 

ВИ — КОРОЛЕВИ!!!

Я сьогодні писатиму не про себе. А про тих, до кого нещодавно зблизився. Не фізично, а морально, абстрактно. Хоч і спілкуємось ми рідко, але все ж я відчуваю, що зблизився.

Як би там не було, але я почав вірити, що хороші, добрі, чуйні, приємні люди все-таки існують. І вони існують у подвійній кількості. Явними фаворитами таких людей для мене являються одні близнята, які просто до нестями хороші люди.

Я постараюсь зараз вас дещо ввести в курс справи. Не так давно, буквально місяців 4, а може й менше, я познайомився із двома прекрасними людьми. Одну звати Ярослава, другу — Леся. Звісно ж, мене вони зацікавили, перш за все, як симпатичні дівчата, так, як вони й справді нереально гарні (без перебільшень). Але я ніколи не думав, що у світі існують настільки гармонічні дівчата, в яких прекрасний вигляд, чудове почуття гумору. До того ж вони інтелектуальні, толерантні, виховані, приємні, завжди усміхнені. І з кожним днем я все більше і більше спілкуюсь із ними, і я все більше і більше розумію, наскільки я не помиляюсь у своєму фанатизмі до цих людей.

Ярослава Гурбик, Мар’ян Кушнір, Леся Гурбик

Леся та Ярослава

Ярослава

Леся

Ярослава та Лея на сцені ("Королева Університету - 2012")

Ярослава

Леся

Дівчата не раз змогли підняти мені настрій, допомогти у навчанні та й ще багато чого, що не варто розказувати, бо ще й ви захочете з ними знайомитись. Але мій фанатизм до них — оправданий. Їхня терплячість мене вражає. Справді. І говорю я це не тільки тому, що вони терплять мої безглузді повідомлення, але й тому, що вони вміють, і чого їм це коштувало.

Безперечно, Леся та Слава успішні в навчання, але не тільки цим їм доводиться пишатись. Вони танцюють в народному ансамблі (до речі, дуже класно), займаються цирковою акробатикою (а це словами взагалі не передати). Але це не головне. Для себе я виділив декілька критеріїв фанатизму до них. Один з них — це те, що не зважаючи на їх красу, вони не зазнаються. Не соромляться домашньої роботи, чого бояться зараз «світські левиці». Ці дівчата — нагальний приклад для більшості дівчат планети. Можливо, комусь здасться, що я перебільшую, але це моя особиста думка, бо саме таких, як вони, я хотів бачити б усіх дівчат.

Щоб ви знали, близнята не вживали майже ніколи алкоголю (можливо трішки шампанського, але зовсім трішки), ну і, звісно, не нюхали диму від цигарок. А це вже пахне книгою рекордів «Гіннеса»! Я подумую навіть кидати палити, щоб триматись хоч трішки їхнього рівня.

Тобто це прекрасні люди, у яких немає ворогів, злодумців, кривдників. Щодо особистого життя я не цікавився, та й не моє це собаче діло. Але, все ж, думаю, у них там все на найвищому рівні. Що ж, підводки до кульмінації вам достатньо, перейду до більш головнішого.

Так, як це мій блог, і мої думки, то буду говорити щось з приводу «Королеви Університету – 2012», що пройшов на днях у КНУ імені Тараса Шевченка (до речі, у нашому корпусі, а підтримати після пар своїх людям було ліньки. Прикро!). Хочу сказати, що, незважаючи на деякі трали із апаратурою і глобальним запізненням початку на 38 хвилин, конкурс пройшов феєрично. Я б сказав — класно! Але…

Слава та Леся виступали під номером 9 у цьому конкурсі. В ІЖ їх обрали найгарнішими дівчатами, і дали можливість представляти факультет! І я із впевненістю заявляю, що представили вони його суперськи. Про всі конкурси не буду розказувати, кому це було цікаво — той прийшов і подивився, кому було цікаво, але дійсно не зміг прийти, той переглянув вже опубліковані матеріали на сайтах (не буду піарити). Але все ж, дівчата виглядали на високому рівні, а ось судді оцінили не так, як хотілося б мені, та й правильно було б дати хоча б! призові місця, не говорю вже про основну нагороду. Дали іншій дівчині, але я її не можу оцінити, бо мої однокурсниці для мене, все-таки, кращі!

І не зважаючи на те, що перемогу отримали не вони, та й призового місця їм не дісталось, продовжували бути усміхненими (що для них в цей день особливо було важко. Не розказуватиму чого, не ваша справа). Казали, що переможниця отримала нагороду заслужено! Толерантність, вміння програвати та й там ще багато інших цінностей було — ось це справжні риси лідерів.

Я рідко у своєму житті зустрічав людей, яким би я довіряв, поважав, цінував дружбою. В мене таких одиниці, бо взагалі не привик сильно довіряти людям. Лише допомагати. Але це один із тих випадків, коли я розумію, що людина не вміє підводити, обманювати тощо. І пишу це я зовсім не з того, що в мене там якась симпатія до них велика, чи, можливо закоханість. Ні (хоча симпатія є, так, як я не гей), це просто розуміння того, що це є та еліта людства, зокрема його розвитку, з якою можна жити із посмішкою, із відкритою душею. Таланти і креативність, доброта і щирість, толерантність і ввічливість, дружелюбність і комунікабельність і ще тисячу слів я б назвав, та боюсь, що буде замало.

І взагалі, я взявся написати про них щось, але охопив лише дольку із того, що можна ще писати. А про таких вже багато писали. Світові класики якраз і черпають свої бестселери із таких муз. Я радий що познайомився із ними, радий що спілкуюсь і маю таку можливість. Думаю, всі правильно зрозумію, що я тут хотів сказати цим текстом. І мушу вибачитись перед тими людьми, яких міг образити у міжрядках, але якщо ви мені не вірите, то хоча б подивіться в дзеркало і порівняйте себе із дівчатами. Ви все зрозумієте!

А ви, Слава та Леся, якщо читаєте цей набір слів, то дякую вам за те, що виє. Ви — королеви і крапка!..  

Якось так!

Вчора було добре, а сьогодні хочеться посумувати. Я довго думав, що б це сюди написати, вірніше, як правильно описати все те, що твориться всередині мене. Це якісь дивні відчуття для мене, для оточуючих та, думаю, для будь-кого. Може, це якесь недосипання, може, перевтомлення, може й щось інше. Причини не знайшов, та й не дуже шукаю.

В наушниках повільна класика: фортепіано, скрипка… Повільно заплющуються очі і, наче малюнки в просторі, спливають спогади. І, наче закадровий голос, гучно розмовляють між собою думки. Я блукаю десь в іншому вимірі, мене виносить за виміри реальності. І таке враження, що це такий собі незвичайний транс.

Дитинство

Я згадую дитинство. Яке ж воно тепер для мене символічне. Куди не гляну — бачу те, чого вже так давно немає. Пам’ятаю, як йшов з батьками на прогулянку у теплий літній вечір. Свято, парк. Надуті гелієм різнокольорові кульки, прив’язані шнурочками до газового балона — прагнуть полетіти в небо, туди, де воля.

А ще гарячі кольори, багато гарячих кольорів. Сміх, радість, звучання музики десь у глибині парку. В колі сім’ї я відчував себе безпечним, вільним і щасливим.

Криниця. Перші ж спогади про дитинство — джерело чисто-кришталевої води. Ми з дідусем часто гуляли по лісі, збирали гриби, говорили про природу. І, наче якась традиція була, заходили просто напитись із джерела природи. А вода була такою прохолодною, чистої і дуже смачною. Жаль, її забруднили…

Дитинство. Воно було таким цікавим і веселим. Одного дня вийшов вдома на балкон, вдихнув повітря і згадав, як колись, у цьому дворі я і ще з десяток таких активних, як я, ганялись за одним, на половину розірваним м’ячем. Той літав у всі боки вулиці, а я бігав і тішився.  А ті лавочки, де ми з друзями так часто проводили час вечорами, і нам було дуже весело. Сміялись, веселились, дурачились. Були ті дні, за якими я так сумую. Інколи вони мені ввижаються у брудній, смердючій, набитій до упору людьми маршрутці. Знову та ж музика, ті ж думки. І промінчик сонечка, який гуляє по моєму обличчі — нагадує ті гарячі кольори дитинства. Зараз мені його так не хватає.

Важко описати все, що було. Не хочеться невлучним словом спотворити ті спогади, які гріють душу.

Картинки спливають, зникають, темніють. А думки все дискутують: «А що далі? Невже не бачиш яскравого променя світла із майбутнього?». «Та почекай ти зі своїм майбутнім, дай но мені насолодитись минулим, не говорю вже про теперішнє. Час! Чому ти так летиш швидко? Не встиг я вчора ще побешкетувати, не встиг порюмсати, поскакати, побігати за тим недорваним м’ячем. Я ще не напився води із криниці, не наговорився із рідними, а ти мене забираєш у якесь невідане, сумлінне майбутнє. Не спіши…».

Машина часу. Жаль, що її ще ніхто не придумав. А я б повернувся у минуле. Хоч би краєм ока подивитись, посміятись, помилуватись. Хоч на хвилиночку. Інколи, навіть, я створюю свою машину часу. Це просто! Кожен може так спробувати. Щоб потрапити у минуле — потрібно просто, на власному годиннику покрутити стрілку назад, і прожити так день. Коли так роблю, розумію, що люди вже десь там, на годину дальше, а я ще позаду, не спішу. Так і потрапляю в майбутнє. Коли ви ще живете четвергом, я живу вже п’ятницею. Жаль, що таким чином не можна вернути людей…