В столиці немає ґазди!

Вулиця Хрещатик. Фото: Мар’ян Кушнір

Місцевий артист. Фото: Мар’ян Кушнір

Вгадайте, що це? Майдан. Фото: Мар’ян Кушнір

В центрі Києва. Фото: Мар’ян Кушнір

Дніпр і новобудови. Гарно? Фото: Мар’ян Кушнір

Йдемо на Трухнів острів і роззуваємось. Фото: Мар’ян Кушнір

Смітники нам не потрібні. Для цього є узбіччя! Фото: Мар’ян Кушнір

Мінздрав попереджу, що куріння шкодить вашому здоров’ю. Фото: Мар’ян Кушнір

Йду по вулицям столиці і не впізнаю міста. Чи то Київ, заснований трьома братами? Чи то «мать городов Руських»? Чи то могутньої країни центр? На карті пише, що так, і позначка жовто-синя: «Київ — столиця України». А де ж то там столиця? Навколо бруду розвели, як холеру в 19 столітті. Баки гнуться від сміття, урни переповнені недоїдками, сморід в підземці не дає можливості дихнути, не те що вже пройти. Куди котиться місто?

На днях чув виступ голови КМДА Олександра Попова. Той сміло з височенної трибуни заявляв, що місто вкладається в термін, запланований згідно підготовки до Євро-2012. Вулиці міста прибирають, комунальники форсують свою роботу, дороги ремонтують, будують нові станції метро, встановлюють та лагодять трамвайні та тролейбусні зупинки. Чи то пан Попов бреше так безбожно, чи то я вже так прискіпливо ставлюсь до всього, що мене оточує, та на яву анічогісінько. Хоч би відремонтували шмат дороги, тієї, що веде до мого університету. А то їду, а яма на ямі, лише вспіваю сумку ловити. Та це ще б нічого, як би не той запах, якщо це можна так назвати. В нашій рідній мові таке явище називають смердотою, гидкою, аж не по нужді хочеться сходити. Вже із самого ранку, в котрі б не відкривав свої очі, на вулицях Києва стоїть дим. Так! Дим! Вже тих машин понакупляли, що від їх газів і дихати немає чим. Листва змінює свої кольори ще до появи на світ. А сніг?! Ви бачили в тому місті колись чистий, біленький, стерильний сніг? Я — ні! Та я його бачив лише на світлинах, зроблених десь у глибині лісу, куди ще людська нога не забрідала.

Києве, Києве, коли приїхав у перший день, то закохався в тебе по самі вуха. Але, як кажуть у нашому народі: «Чим далі в ліс, тим більше дров». Торік, влітку, хотів скупатись у Дніпрі. Ноги занесли аж на сам Гідропарк. Зійшов до води, а навкруги так гарно, діти бігають, ліплять хатинки із піску, водою плескаються, старші відлежуються після важкої роботи на гарячому піску, молодь м’яча ганяє то по піску, то в повітрі. Задумався: «А чим то мені не Турція. Все є: і пляж, і вода, і люди свої збоку». А як ступив поближче до води, зібрався розстеляти свій рушник, то знайшов стільки недопалків, битого скла, недогризків, що й в житті такого не бачив. Вода — не вода. Вся червона, наче ополоскали всі маляри свої пензлі у воду. Аж гидко було дивитись, а про той огидний запах й мови нема…

І ніде скупатись, і прогулятись то не дуже є охота, бо смердить звідусіль. Вчора, думаю, піду я, прогуляюсь по нашому славному Андріївському узвозі. Ба де там, вже нагулявся. Ті плити, що років з надцять простояли, мужі в помаранчевих робах зривають, щось там толочать, піском засипають. Чи де не намірились туди асфальту класти? Старий, що сидів поряд і правив всією громадою сказав мені, що то вони каміння перестелятимуть, бо треба ж, мовляв, привести і узвіз до порядку. Люди із-за кордону приїдуть, мусять оцінити нас, як тут добре. А чим було погане старе каміння? На то дід вже відповіді не дав, сказав, що наказ із гори пішов. Ви бачили Львів? Туди любо їхати! Кожен раз, коли бачу Лемберг, то в душі щось перевертається, радіє, тішиться, співає. Чистота, порядок, все на своїх місцях, нічого не висить. Там і туристи кучкуються. Видно, що ґазда є, а в нас що? А ще столиця…

А гармидеру наробили на весь світ. Тільки чути: «Скоро Євро! Скоро Євро!». А що нам з того Євро? Сала та хліба дадуть? Чи в місті стане чистіше? Дороги відремонтують? Чи будинки пофарбують? Та де там. Певна річ, щось для вигляду та й зроблять, а після футболу все то згине. Одноразове у нас все, немає порядку. Був би порядок, було б і дихати зранку легше, а так, то мремо, як ті мухи на вікні. Нема в нас ґазди!

Завдання на ТМІ. Щось вдалось, а щось - ні.

Дещо видумане, дещо додумане для того, щоб концепція підходила під завдання. 

Лист до небайдужих

А ви знаєте, мені байдуже. Чесно, на все байдуже. На тих, хто сьогодні сидить перед монітором і протирає сльози від нероздільного кохання. Байдуже на тих, хто зламав ногу, руку чи ще щось. Так, байдуже.

Сьогодні йду по провулку, бачу, як б’ють якогось беззахисного хлопця і знаєте що? Мені байдуже. Однаково мені навіть на тих, хто сидить з протягнутою рукою заради того, щоб чимось харчуватись. Все одно мені і на тих, хто сьогодні немає за що купити хліба і змушений красти, продаватись, чи навіть гірше — вмирати. Байдуже.

Начхати мені на тих, хто забув тепло батьків, забув тепло кохання, дружби, любові… байдуже. Байдужість в мені і до всіх сліпих, глухих, немічних, які не можуть знайти себе в соціумі. Байдуже на підтримку, на допомогу. Чхати я хотів на всіх, хто живе лише на одну пенсію. А що ви хотіли? Шоколаду. Я плював на тих, хто втратив рідних на війні, в часи сталінських репресії. На тих, хто обмежений волею, психікою, чи ще чимось мені з великої гори. Мені все одно, що хтось мерзне у холодній квартирі, підвалі чи деінде.

Я ховаю очі, коли в транспорт заходить літня або вагітна людина. Дивлюсь спокійно в іншу сторону і мені начхати, в мені нічого не перевертається. Я без почуттів, адже мені байдуже. Байдуже на безногого діда, в якого на грудях нагороди за бойові дії в Авганістані, а він стоїть і просить милостині. Мені далеко і глибоко на все це.

Мені байдуже на всіх пенсіонерів, що живуть від пенсії до пенсії, на всіх тих, в кого дітей багато, а роботи немає. Байдуже на тих, хто рятував нас від катастрофи на ЧАЕС. Мені все одно, що твориться у світі, в країні, між людьми. Я байдужий до всіх. Мені тепло, та і вам теж не гірше. Певно так само думаєте, а може й ні. Думаєте, що дурний і пише нісенітниці. А що ж, ви праві. Я дурний. А ви робите щось , для того, щоб цього не було? Ви не можете подивитись в очі сліпому, не вислухаєте німого, не вискажетесь глухому. Ви не заговорите із сім’єю «зеків», не розплачетесь на плечі скорботного, не підтримаєте у чорні години. І ще ви цього не признаєте? А я в цьому зізнаюсь, бо ми живемо в прекрасній, демократичній, незалежній Вкраїні, у якій всім добре, немає злиднів і негод. Живемо за конституцією, і держава обов’язково допоможе всім. Але мені й на це байдуже, а вам?

Мені байдуже хто я іде, начхати на себе, але не на життя інших. Банально? Ні, тривіально!

Обирай де жити: в незалежній Україні чи у «демократичній» олігархії?

Україні вже 20. Ще на при кінці ХХ століття ми думали, що ось вона, воля… Думали, що розвиваємось і творимо нову, незалежну, єдину і неповторну, європейську державу. Всі свої надії покладали на тих, хто очолював нашу молоду і квітучу Вкраъну. Час йшов, выдбувались реформи, змінювалась влада, мінялись погляди, тай взагалі, щось змінювалось. Але питання перше: чи були зміни щось у кращу сторону?

В 1991 році ми тішились першим президентом нової, незалежної держави Леонідом Макаровичем Кравчуком. Але довго ця втіха не тривала, вже у 94 році його «скинули» із влади, а разом і з ним від України «йде» весь ядерний потенціал. Таким чином, наша держава стає на щабель нижчою в інтересах світової еліти, оскільки боятись їм нічого…

До влади приходить Леонід Данилович, який і втримався на позиції два терміни. У 1996 році була прийнята конституція України, що певним чином почала регулювати дії громадян, по новому вказувати місце соціуму в державі. Все це – поки що не грає великої ролі для держави, хоча вже є незалежність, свої держсимволи: конституція,  президент, гімн, прапор, тризуб. Так, ми стали повноцінною державою.

 І ось-ось воно, на горизонті політичного фронту держави видніється демократія, чи щось подібне. У сильну політичну боротьбу вступає В’ячеслав Чорновіл, людина з великої букви. Патріот своєї країни і свого діла. На виборах президента України після першого терміну Кучми, висовують кандидатуру Чорновола на пост. Він ставав реальною загрозою для опонентів та й не тільки. Ця людина не дала б змоги олігархічному кланові творити свавілля і неправомірні справи у законному світі молодої держави. Країна б не керувалась на інтеграцію в Росію, а навпаки, росли шанси якнайшвидше потрапити у Європу.

Але, трагічна смерть, обставини якої досі не дуже то й відомі, змінила все майбутнє держави. До влади знову повернувся Леонід Данилович, з нами далі «товаришувала» Росія ще з часів Богдана Хмельницького, а про Європу, європейське життя із всіма умовами і хорошою зарплатнею. Натомість настав період трудоднів за мізерні гроші, та це ще не було так страшно, бо жити можна було нормально. В цей час середній клас якраз зміг нормально «піднятись» і триматись на висоті.

І ось знову вибори президента. Людям надоїли злидні, олігархічний клан тощо, вони вийшли на вулиці, щоб відстояти свої права, довести, що ми не стадо, яке йде за пастухом… Але пішли…

Ми пішли за пастухом, повелись на красиві слова оранжевого неба. Заманили нас на сир в мишоловці. І в той час група, що оточувала помаранчеву мишу, творила свою політику. Розвивала свій бізнес, свої інтереси ставила понад усе. Цей політичний бомонд довів країну до безладдя, проявляючи «демократію» у гучних словах із своїх лозунгів. І вже весь світ почав сміятись, та не так голосно, як у 2009-10 році, та й по сьогоднішній день. Цей сміх світу переходить в істерику, а згодом перейде в плач.

Прийшов новий президент у 2010 році. Віктор Федорович. У нього теж були гучні гасла, що направляли нас йти і голосувати за великого політика, розумного професора, доктора економічних наук. Але ось він і став президентом. Ми позбулись Севастополя ще на декілька років, ціни на газ по сьогоднішній день не визначені. «Азарівське» реформування не привело країну в кращу сторону а все державні кредити зросли у декілька десятків разів. Куди ці гроші діваються, ніхто не знає. Натомість у нас появилась «демократія», судять не простих людей, а й навіть політичні сили (Луценко, Тимошенко), на допит приводять колишніх президентів. Так би мовити, все налагоджується, справедливість, судочинство у законних рамках. Але це ж суд проти опозиції.

Таким чином нам знову замилюють очі, щоб творити свої брудні справи 90-х. Ми не бачимо, які саме реформи в країні проводяться. Як такого відкритого доступу до інформації немає, мало хто розуміє, що на пенсію піде пізніше, а податків платитиме більше. Проте, тішаться, що хоч хтось відповідає за свої політичні «гріх».

А чи не пора нам вже підніматись із брудного болота? Чи не пора очі промити від нечистого мила? А то, не приведи Господи, нашу країну приведуть до повного безладдя, і все те, що ми отримали в 1991 році просто зникне з пам’яті та книжок історії (за останньою тенденцією, 

більшість правдивої історії таки зникає). 

А пишу, бо не байдуже, де житиме моя дитина...

Хай буде те, що має бути...

Жара, а мені холодно. Не гріє а ні музика, а ні тепле слово. Мені байдуже. Хочеться із кимось поділитись власними думками, які такі не доречні і досить таки дивні. Але в той же час і не хочеться ними ділитись. А хто правильно зрозуміє? Ніхто. Всі вміють лише поради давати, говорити, як правильно, що робити... А мені не потрібно казати, що і як робити. Сам знаю, сам розберусь. Я лише хочу, щоб мене вислухали. Дивно, звісно, але цього хочеться найбільше. Хочу, щоб мені дивились в очі, і який би я "брєд" не ніс, мені б кивали і вдавали б, що розуміють мої, так би мовити, "розумні" речі. Я розумію, що мій світогляд не обширний, не такий великий, глобальний, як в інших. Я всього лише пересічний громадянин=))) Звичайна особа реальності. Мій мозок "по вуха" в прянощах несамовитого сьогодення. А мені то що до цього? 

Інколи так приємно сидіти на березі Дніпра, чи десь на окраїні Києва, слухати музику чи просто без нічого вслухатись в тишину і спокій. В голову приходять нові слова, рифма і інша літературна "фігня", а мені що до того? 

Сьогодні йду по вулиці з пар. Настрій ніякий, бо в тілі дискомфорт (не фізичний, а душевний!), хочу послати всіх, що оточують. (До речі, ще раз переконуюсь, що я жахливо не люблю людей. Навколо всі просто бісять, нервують. Хочеться просто вистрелити кожному у вісок із великокаліберного револьвера, щоб мозок залишився на стіні, жаль, що це не мій стиль, та я законом заборонено. P.S. Я не хворий, скоріше занадто здоровий.) Так ось, іду я по вулиці, майже підходжу до гуртожитка, в якому, як завжди, жахливий безлад, противний запах, що дратує ще більше, і розумію, що я побачив, як із світлого дня робиться темнота. Таке враження, що щойно передивився відеоролик, де при швидкій перемотці показуються захід сонця. Ось щось типу того я відчув, чи то зрозумів, чи то просто помітив. Та менше з тим. Згодом відчува, як серед холодного осіннього вітрища пробивається теплий, літній. Наче навіює спогади з минулого символізуючи прорив у майбутнє через теперішнє. Заставило замислитись. Що таке вітер? Якась фізична дія навколо наз простими словами, а насправді - розумна абстрактна істота, що завжди щось нам розумне підказує. 

Осінь і вітер. Фото не моє, але мені подобаються кольори.

Час. Летить так швидко, або так повільно. Як коли. Сьогодні, як і попередніх декілька років, час для мене летить просто шалено швидко. Лише моментами він тягнеться у двічі, а інколи і втричі довше, ніж зазвичай. Та нічого, це не на довго. Виникає питання, а чому він так довго тягнеться?! Тому, що нам погано, важко пережити якийсь момент, а час просто знущається з нас, давить, ломить, ріже... А коли нам добре, час завжди летить швидко. Він не хоче, щоб нам було добре, щоб ми тішились... Він знову ж знущається. Не люблю час, не люблю годинник, циферблат. Коли я бачу щось подібне, завжди виникає бажання розбити, поламати... Та не завжди можна. Потрібно орієнтуватись в соціумі =))))

До біса те життя, якщо воно розділяється на добре і погане. До біса те життя, яке знущається, гнобить, лабає, дражнить... До біса. Хочу щось нове, неймовірне, цікаве. 

Здавалось б, все на місці. Дах над головою є, хорошу освіту здобуваю, батькі живі-здорові, рідні, близькі майже поряд (чи то мені так здається), не бідую, одітий... А де ж посмішка, чого немає? Може кохання, в мому віці всі над цим задумуються... Це ж так модно і до того ж фізіологічно природньо. Та ні... Я вже звик до того, що відмоляють. Навіщо старатись. Хто б і що не казав, як би це не було неправильно, скажу одне - мені байдуже. Але в дечому я жалію.... По-перше, в тому, що я у всі сторони кидаю своєю байдужістю. По-друге, що мені і справді байдуже. По-третє, що я розумію, що все владнаю (не розумів би, владнав би швидше). Та й на останок, не хочеться поки-що змінювати щось. Мені відмовили, ну і що, згодом ще хтось буде. А якщо не буде, значить відмовить. Одне з двох. Так буває завжди. І завжди є вибір, чим тут перейматись. Сьогодні запросив дівчину прогулятись - відмовила. На днях запросив іншу теж прогулятись, зустрітись, посидіти десь, теж відповила (вже вкотре), і так кому що не запропоную, завжди знайдуться важливіші справи. А й правда, яка там зустріч може бути важливою? Навіщо? Це ж не обранець, навіть не друг, а хлопець, який вчиться в нашому "універі". Дивно... Дивно... Куском м’яса себе почуваю, до того ж не потрібного, собачого. 

Кохав. Було таке, було. Але зрозумів, що не потрібен я... Взагалі. Навіщо я буду себе нав’язувати? Дурацька ситуація вийшла. Але я не жалію те, що сталось, жалію те, що розтріпав всім, хто і як мені подобається. Виніс на майбутнє для себе урок, точніше декілька уроків: Хочеш досягди успіхів - сиди і мовчи. Хочеш кохати, кохай мовчки. Хочеш зустрічатись, шукай іншу... 

Не жалію, що говорив щиро, жалію, що так багато. А тепер байдуже, а й справді, для чого мені це? 

Ще багато чого наболіло за доволі таки короткий термін, але розкажу пізніше. Легше стало, але... Треба покурити... До речі, щодо куріння. Намагався кинути курити, але не так це легко, як здавалось на перший погляд. Я вже дуууууже мало вживаю алкоголю (дуже рідко, раз в місяць і то з певної нагоди), а ось із курінням не так. Завжди думав, що можна в будь-який момент перемогти себе і кинути палити, але ні... Можливо, мені потрібна дівчина, яку б я кохав, і лише одним її поглядом я б не захотів курити. А хто? Хто? Нема... Та пішло воно все, мені байдуже, житиму, чи помру... 

Як завжди, це ніхто не читає, але всім знову привіт. Надіюсь, я вернувся=)