Якось весною із
другом прогулювались Хрещатиком. На дворі тепло, сонце гріє потилиці. Навколо
людно, дітлахи із морозивом. Десь грає гітара, звучить в глибині вулиці реп.
Танцюють, співають, скачуть – веселяться одним словом. І посеред вулиці майже
лежить бабуся, старенька, немічна на вигляд. Просить грошей, рука у неї страшно
трясеться – нервовий тік. Мій друг зжалився, бо ставиться до цього усього більш
лояльно, ніж я. Вкинув їй дві гривні і ми пішли далі. Я лише вгледів, як ті дві
гривні швидко кудись зникли у рукав і стакан далі пустував.
На лекціях одного
із моїх викладачів мені довелось почути багато зворушливих і важливих тем. Але
нехай пробачить мене мій викладач за прояв далеко не толерантності у соціальних
питаннях, але я став скептично ставитись до «попрошайок».
Так, в країні
економічна криза. Зарплатня – мізер. Соціальні виплати – мізер. Без шансів на
виживання для багатьох. І це проблема загальнонаціональна. Але із принципу не
подаю гривні, бо даю цю копійку не немічній, а навпаки – державі. А податки
сплачуємо усі і казна наповнюється і кудись зникає, як у тій казці «Казкова
Русь» 95 кварталу.
Та все б нічого, ковзнуло
б це повз мене. Але ж ні! Трапилось мені побачити все наяву і зробити логічний
висновок.
В суботу повертаюсь
із театру «імені Лесі Українки» і тут в очі попадає жіночка, років 40-ка. Із
кам’яним обличчям. Жаль, що сфотографувати не вдалось. Так щоб ви розуміли,
підфарбовані брови, світле коротке волосся, дещо «в тілі» дамочка із убогим просто
людським виглядом тримала в руках пластмасову зелену пусту чашку. Мовчки
споглядала на людей. В очах читалось «змилуйтесь, допоможіть». У лівій руці
тримала картонку із написом «Помогите на операцию. У сына
рак. Он умирает». Дивним чудом я
її згадав ще з 1 курсу (зараз я на 4). Тоді ще жив на ВДНХ. В університет чи
будь-де погуляти добирався на метро. Доступно і швидко. Там, звісно, скупчення «попрошайок».
Колись кидав дрібні гроші до тих пір, поки не зрозумів, що й самому то не дуже
й достатньо, хто б підкинув. Пам’ятаю, стояла дамочка біля ескалатора в переході
із станції «Площа Льва Толстого» на «Палац спорту». Потім локацію жінка змінила
на інший перехід. Де більш людно: із «червоної» гілки на «синю» - «Майдан
незалежності» - «Хрещатик». Майже чотири роки людина стоїть і просить на лікування
сина. Не хочу видатись надто цинічним, але скільки можна зібрати на операцію
таким чином і чи взагалі можливо? І чи живий син (чи існує взагалі)? Моя
відповідь на ці запитання – ні, рак – хвороба дурна, жити із нею 4 роки дитині
дуже складно або нереально, моя думка така. Ви вважайте, як заманеться.
Таких бувалих «працівників»
київського метрополітену багато. І хто щодня їздить в підземці – той згадає
старця-інваліда із бойовими нагородженнями, матір, стареньку горбату жінку,
музикантів різних і так далі. Кожен раз просять на щось термінове, і це
термінове чомусь триває довгі-довгі роки.
І таких у Києві –
безліч. Нещодавно в переходах з’явився новий вид діяльності – молоді жінки із «пузом»,
неохайні, не миті, із неприємним запахом стоять на різних точках метрополітену
із пластмасовими чашечками. І що я помітив, часто міняються місцями. Тут
сценарій простий. Одні вагітніють і стоять з животами, потім народжують. Другі
із цими немовлятами, на кормленими наркотиками і алкоголем, сидять десь у
переходах. І так по колу. Діти раз у місяць (може більше), як свіжу постіль, змінюють.
Міняються точки, локації… А ми кидаємо монетки, жаль ж бо таких.
І бабуся, якій мій
друг кинув скромних дві гривні сьогодні переміщувалась на Лук’янівці із однієї
локації на іншу досить таки жваво рухалась, і нервовий тік в той час у неї
зник. І мені не двино, правда?
Я не кажу, що із
цим потрібно боротись. У кожного своя робота. Комусь – вугілля кидати, комусь
стояти, лежати, сидіти і просити. Просто обирайте тих, кому даєте, якщо хочете
дати. Бізнес у їхнього топ-мененджменту
процвітає, а ті, хто справді нужденний – голодують і сльозами
вмиваються. Розказувати як визначати, кому давати не в моїх силах. Ваш вибір
наочний.
Все зводиться до
одного – слабка держава – слабкий рівень життя. Хто хоче, той працює і
заробляє. Силу волі ніхто не відніме. Просто такий бізнес – теж бізнес, хоч
жорстокий.
