Вчора було добре, а сьогодні хочеться
посумувати. Я довго думав, що б це сюди написати, вірніше, як правильно описати
все те, що твориться всередині мене. Це якісь дивні відчуття для мене, для
оточуючих та, думаю, для будь-кого. Може, це якесь недосипання, може,
перевтомлення, може й щось інше. Причини не знайшов, та й не дуже шукаю.
В наушниках повільна класика: фортепіано,
скрипка… Повільно заплющуються очі і, наче малюнки в просторі, спливають
спогади. І, наче закадровий голос, гучно розмовляють між собою думки. Я блукаю
десь в іншому вимірі, мене виносить за виміри реальності. І таке враження, що
це такий собі незвичайний транс.
 |
| Дитинство |
А ще гарячі кольори, багато гарячих кольорів.
Сміх, радість, звучання музики десь у глибині парку. В колі сім’ї я відчував
себе безпечним, вільним і щасливим.
Криниця. Перші ж спогади про дитинство —
джерело чисто-кришталевої води. Ми з дідусем часто гуляли по лісі, збирали
гриби, говорили про природу. І, наче якась традиція була, заходили просто
напитись із джерела природи. А вода була такою прохолодною, чистої і дуже
смачною. Жаль, її забруднили…
Дитинство. Воно було таким цікавим і веселим.
Одного дня вийшов вдома на балкон, вдихнув повітря і згадав, як колись, у цьому
дворі я і ще з десяток таких активних, як я, ганялись за одним, на половину
розірваним м’ячем. Той літав у всі боки вулиці, а я бігав і тішився. А ті лавочки, де ми з друзями так часто
проводили час вечорами, і нам було дуже весело. Сміялись, веселились,
дурачились. Були ті дні, за якими я так сумую. Інколи вони мені ввижаються у
брудній, смердючій, набитій до упору людьми маршрутці. Знову та ж музика, ті ж
думки. І промінчик сонечка, який гуляє по моєму обличчі — нагадує ті гарячі
кольори дитинства. Зараз мені його так не хватає.
Важко описати все, що було. Не хочеться
невлучним словом спотворити ті спогади, які гріють душу.
Картинки спливають, зникають, темніють. А
думки все дискутують: «А що далі? Невже не бачиш яскравого променя світла із
майбутнього?». «Та почекай ти зі своїм майбутнім, дай но мені насолодитись
минулим, не говорю вже про теперішнє. Час! Чому ти так летиш швидко? Не встиг я
вчора ще побешкетувати, не встиг порюмсати, поскакати, побігати за тим
недорваним м’ячем. Я ще не напився води із криниці, не наговорився із рідними,
а ти мене забираєш у якесь невідане, сумлінне майбутнє. Не спіши…».
Машина часу. Жаль, що її ще ніхто не придумав.
А я б повернувся у минуле. Хоч би краєм ока подивитись, посміятись,
помилуватись. Хоч на хвилиночку. Інколи, навіть, я створюю свою машину часу. Це
просто! Кожен може так спробувати. Щоб потрапити у минуле — потрібно просто, на
власному годиннику покрутити стрілку назад, і прожити так день. Коли так роблю,
розумію, що люди вже десь там, на годину дальше, а я ще позаду, не спішу. Так і
потрапляю в майбутнє. Коли ви ще живете четвергом, я живу вже п’ятницею. Жаль,
що таким чином не можна вернути людей…
Комментариев нет:
Отправить комментарий