Три колони, що мовчать

Сьогодні вечір дещо пустуватий. На столі недопитий чай, розрізаний лимон на дві частини. Цілий день хотілось чогось кислого. І наче прийшло, те кисле. Кожного ранку я перегортаю день, як сторінку книжки. Щось десь занотовую, щось просто пропускаю, вважаючи це не цікавим. Але сьогодні настільки все пусто, що є бажання викласти на папір свій день.

Не знаю, як правильно підвести до того, що хочу сказати, а я й не скажу все те, чого хотів. Але мова буде йти про три колони, котрі завжди мовчать. Чомусь мене таки дивує завжди те, про що я пишу. Сформувавши тему, чомусь в голову прийшла назва «Три колони, що мовчать». З одного боку я аргументую таку назву собі тим, що в житті завжди є три етапи. Є минуле, теперішнє і майбутнє. А ми знаходимось у трьох відрізках часу: дитинство та молодість, середній вік і старість.

Про що мовчить минуле? Найпрекрасніший і найсвітліший етап нашого життя – це дитинство і молодість. Ми завжди серцем залишаємось у тих далеких роках. Мабуть, зараз у вас посмішка на обличчі: чи то від того, що згадали своє минуле, чи тому, що я пишу це лише у своїх 20. Я згоден, що не маю права робити глобальних чи, навіть, локальних висновків. Будучи старшим, я впевнений, що багато чого зміниться. Але те, що у мене є зараз, ніколи не буде завтра!

В дитинстві ми можемо без проблем робити дурниці і нам це пробачать, бо ми ж діти. В дитинстві нас мало що хвилює, у нас частіше посмішки на обличчі, менше образ, менше зрад і любов щира.

Молодість – юнацькі роки, підлітковий вік, перше кохання, щире і незабутнє. Ще тисячі слів, із якими насправді асоціюється молодість. І вона завжди у минулому. Це роки, коли вперше крокуєш у доросле життя, вперше розумієш всю гіркоту відповідальності за себе, близьких, оточуючих. Вперше робиш серйозні вчинки, помиляєшся, вчишся. Чимало дурниць кожен із нас у свої надцять з гачечком років зробив. І хтось, мабуть, шкодує про такі вчинки, хтось — сміється, хтось просто робить висновки. У кожного своє, на це воно й дано, те молоде життя.

Етапом пролітає молодість, наче вантажний потяг. По коліях прогриміли останні важкі металічні колеса, відкрився шлагбаум на переїзді до нового проміжку життя. І лише десь глибоко у серці залишається відлуння від колісного стуку об рейки.

Середній вік.  Ще там не був. Але він мені здається чи то сірим, чи то веселим. Бо проблем не позбутись. Щодня турботи. Чи то дитину в садок (школу) відправити, чи то студента підтримати у навчанні, чи то за комунальні послуги заплатити, оренда, кредити, робота… і ще багато буденної рутини. І щодня котлован на вогні, у якому всі варяться. Для мене це чорно-білий період, де дуже й дуже багато відтінків сірого. І єдине задоволення – це спогади про минуле, про молодість, дитинство, яке у собі уособлюють вже наші діти…

Роки летять, на крилах із собою приносять старість. І це мов вирок. І наче добре, бо за плечима кольорова дорога, наповнений склад спогадів, приємних днів і моментів. Але і вирок тому, що все що ми маємо і все що набули із собою не заберемо. Старість – це етап, коли цінують твої сиві волоски, але це і той етап, після якого продовження ми не знаємо. Є воно, чи ні, не так вже цікаво. А те, що залишимо ми слід після себе, чи ні – запитання, звісно, серйозне. Але якщо у нас будуть діти, то буде нове життя, а якщо буде нове життя – буде слід.

Ось і минуло життя. Три колони, що мовчать. І кожна тримає свою ложу. Цінуйте час, цінуйте кожну мить, бо більше такого ніколи не буде!  

Мій рідний Червоноград — велика трагікомедія

Мабуть, я дуже мало буваю вдома. Я звик до шуму, до вічного «Броунівського» руху у великих скупченнях народу. Безперебійне курсування маршруток і неадекватна поведінка водіїв на дорозі. Я звик до пішохідних й підземних переходів, до зеленого світла на світлофорі. В Києві завжди кипить життя 24 години на добу. Я вже декілька років звик до нашої столиці, я дуже швидко до всього звикаю. Не знаю., наскільки це все добре, але у всьому цьому є свої плюси та мінуси.

Проте сьогодні мені не хочеться говорити про власне «Я», про те, чого бажаю, і чим пишаюсь. Сьогодні я находжу необхідним написати про моє рідне шахтарське містечко.

Воно розкинулось на берегах повноводного, скаламученого Західного Бугу, що вирує попри зелені соснові ліси, високі терикони. Десь в глибині лісу видніються височенні димоходи котелень місцевих шахт, що вп’ялись у глибоке небо й курять купи диму. По той беріг ріки, в сторону прикордонної зони із Польщею, розкинулось прекрасне шахтарське містечко Червоноград. Йому характерна риса горбачовської перебудови. І нікому не секрет, що в радянські часи місто виросло мов гриби на дощі.

І які тільки вулиці не ріжуть місто вздовж і поперек. Тут і вулиця імені Степана Бандери, Василя Стуса, і проспект Шевченка, і метра української журналістики 60-х років — Симоненка. До речі, проспект Шевченка називали колись вулицею Леніна, але натерта лисина великого вождя і революціонера набридла місцевим і разом із пам’ятником Леніна зникла вулиця, натомість, наче й на своє місце, прийшов вічний символ української державності — Тарас Григорович Шевченко.

Тут пройшло вже зріле моє дитинство. Я пам’ятаю вже забудовані сьогодні пустки, пам’ятаю момент зведення височенної церкви, перше візуальне знайомство із мотоциклетними гонками «Спідвей». Тут і вперше закохався, вперше до школи пішов… Згадати є що: приємне й неприємне.

Проте, приїжджаючи щоразу додому, я дивуюсь все більше і більше. Не те, щоб я такого ніколи не бачив, не те, щоб я цього не розумів. Я дивуюсь тому, що це відбувається, і з шаленими темпами росте.

Що саме? Ще на Новий Рік я був здивований атмосферою в центрі міста. Під глухувате звучання колядок на місцевій площі гуділа молодь і не тільки. Навколо пусті фляжки з-під шампанського, горілки, вина, пива. А небо розривається від ледь не гарматних пострілів різного роду піротехніки. І щодалі відходжу від колонок, де звучать колядки і різні народні пісні, тим менше я їх чую, бо гуляють добряче. І так цілісіньку ніч, а потім комунальним службам роботи на два дні.

І все б нічого, якби не наглість молоді. Лайка лунає зі всіх боків. Я вже подумав бо, що тут зародився новий діалект. Дітвора, що на вигляд ще немає й 18. відкрито розпиває алкоголь і не соромиться затягнути цигарку до рота. Йдучи подалі від того нелюдського і противного мені шуму я зіштовхнувся із доволі смішною ситуацією. Молодик, років так 23 із «гаком» підійшов до мене з другом і намагався випросити всіма можливими способами у нас бодай дві гривні на пиво. І погляд у нього був такий, наче ми йому винні пів царства. І що найсмішніше у цьому всьому — почувши відмову, він запропонував нам дві гривні. Байдужої реакції він, мабуть, аж ніяк не чекав. Чого йому насправді було потрібно, я по сьогоднішній день не можу зрозуміти. Дві гривні на пиво…

Недолугішою пригодою для мене виявилась подорожу в один із місцевих вечірніх закладів. Мета, яку я переслідував — відпочити із друзями, яких давно не бачив, і, звісно, весело провести час. Однак, моя мета перетворилась у мрію вечора… І не тому. Що не було душі компанії, чи заклад поганий, не тому, що я зануда. Все трапилось тому, що навколо мене творилась незрозуміла катавасія.

В той вечір мене одночасно смішили й насторожували різні речі: дивувало, як можна було заїхати машиною на верх метрового стовпа, і розвертаючись, зачепити сусідню машину (потім ще й отримати на горіхи чи то за нетверезе водіння, чи то за не культурну поведінку). А також мене повеселив один хлопчина. На вигляд йому десь 22 -24 роки, кремезний хлопчина, хоча «пити» зовсім не вміє. Він більше трьох годин натхненно намагався довести всім місцевим кулакам, що витримає їхні удари. І тільки його припиняли бити, він знову уклінно просився диким риком (наче буйвола випустили покричати). Чим все закінчилось — не знаю, не вистачило терпіння додивитись трагікомедію.

Місто стає сірим, хоч завжди мені було вкрите жовтогарячими теплими кольорами. А зараз старші жінки схожі на маленьких п’яних хлопчиків, вечірні заклади — на п’яну трагікомедію…

Як би мені не хотілось змалювати рідне місто у найкращих тонах, все, на жаль завершується одним. Причин тому є багато. І зараз їх перелічувати — довга справа. Одне я знаю точно: щоб щось змінити починаймо із себе.