ЧАС: ДВІЧІ ТАКОГО НЕ БУДЕ...

Раніше я думав, що все ще попереду. Вважав, що можна відпустити той момент, але він повернеться. Ставив багатсько питань, на які відповідей не знаходив. Раніше я думав, що часу ще так багато, бо 60 секунд — це хвилина, 60 хвилин — година, 24 години — доба, 7 діб – тиждень, а 365 — рік.

Секунди я упускав, про хвилини забував, години не рахував. Так проходила доба, тиждень, рік… Ще вчора відсвяткував останній дзвоник в 11 класі. А сьогодні вже середина третього курсу. І бувають такі моменти, коли думаєш: «А що буде, якщо завтра я не проснусь?». Після таких думок починаю цінувати час. Але чи то елементарно не достатньо інтелекту, чи то я далекий від цього всього, та проходить година-дві, відволікаюсь і втрачаю лік часу.

Мені 19 «з гаком» років, і я не можу похвалитись великими досягненнями, вдалими справами чи ще чимось. Так, як і більшість із нас, навчаюсь в одному із вишів країни, просиджую годинами в соцмережах. Інколи пишу для себе тексти. Але що з цього? Якщо мене завтра не буде, то чи залишиться пам’ять про мене… Насправді, на це давно вже байдуже.

Але страх того, що завтра я не побачу більше нікого бере верхи. Переосмислення ставлення до ліку часу теж не пасує задніх. І цьому всьому є свої причини.

Якщо раніше я не замислювався про те, як скоро наступить завтра, і чи варто цінувати даний момент, то за буквально декілька днів я «переобув» своє ставлення.

Не так давно, точніше, минулої середи я мав нагоду зустрітись із людиною, яка мені чи не одна з найважливіших в моєму житті. Не хочу гучно говорити про те, ким вона мені є. Але доведеться дещо пояснити.

Познайомились ми так в класі 10, мені тоді було 16 чи 17 років. Зовсім зелений і ще нічого не тямив в (тоді це так здавалось) дорослих справах. Однак зараз можу сказати, що це було щось на кшталт великої симпатії. Рвати під себе аби закохати її в себе я не став. Навпаки, підійшов до цього всього обережно. Знаєте, моє ставлення до неї нагадує мені «відносини» сапера і бомби. Один неправильний крок, одне лишнє слово, зайвий подих приведе до фатальних наслідків. Ось і я в великих проміжках часу намагався не зробити нічого зайвого. Звісно ж, були певні «казуси», про які не приємно згадувати, але вони швидко забулись. Я довго старався не відкриватись. А за той час в житті пройшли декілька дівчат, які наче симпатизували, але це було далеко не те, що мені потрібно.

На початку 2 курс (наче), чи то в кінці першого, я, після довгого спілкування, цікавих розмов, відкрився цій людині. Я відкрив всі свої почуття, дав зрозуміти, наскільки вона важлива. Але що вдієш, нас розділяла відстань та й не для неї я, мабуть, придуманий. І ми продовжували спілкуватись. У неї вже з’явився хлопець. Вони й досі зустрічаються. Я довго відходив від поразки, але ще тривалий час плекав надії. Проте згодом я подумав, що все, наче пройшло, забув. «Мабуть не кохання було, а так…».

Декілька раз потерпів справді курйозних поразок в особистому житті, проте ці всі люди були прохідними.

Ось на днях я йшов по справах, знаходився в центрі Києва. Як завжди, по середам у мене практично пар немає. Виходимо в ефір, готуємось. В той день ще репетиція до зимового балу була, і з’явитись потрібно було обов’язково.  Проте я ще був у центрі і дуже спішив здати аудіо запис у фонотеку. Тут дзвінок. Мені давно вже ніхто не телефонував. Піднімаю здивований, до того ж, що це вона телефонує:

—   Алло! — і воно так плавно затяглось. В нотках голосу розпізнавалось приємне здивування. Я й справді був дуже радий чути цю дівчину.

—   Привіт! Чим займаєшся?

—   Я зараз в центрі, а ти в Києві? — якось зразу пригадалась попередня розмова про її приїзд в Київ на якусь конференцію.

—   Так. А де твій корпус знаходиться? Яка станція метро?

—   Головний корпус в центрі, а мій — на станції метро «Лук’янівська».

—   О, то значить я зараз в твоєму корпусі. В тебе пари сьогодні є?

—   Пар немає, але я близько 12 години буду в університеті.

—   Ну тоді ми зможемо зустрітись.

—   Мусимо зустрітись! — а в серці щось-таки перевернулось. Я дуже зрадів, забувши про все, що мені було потрібно. Вибігши із національної радіокомпанії, що на Хрещатику, 26, я швиденько побіг у ректорат, що біля Червоного корпусу. Зрізав половину дороги, побігши навпростець через Прорізну до Володимирської.

Справи вирішив дуже швидко, адже на мене чекає така персона, ще й в моєму університеті. Зателефонував, сказав, що через 40 хвилин буду повністю в її розпорядженні.

Я швидко збіг по ескалатору на Льва Толстого, перейшов на Палац Спорту і сів у потяг до Лук’янівської. А там на маршрутку і до Мельникова, 36/1. Я не зупинявся ні на каву, яку я кожного дня не пропускаю перед входом. Я не зупинявся на перекур, бо й так часу мало. Увійшовши в корпус, зразу зателефонував, домовились про зустріч. Я чекав, а час летів. Спочатку здавалось, що до зустрічі ще вічність, а потім хвилини стікали, стікали…

Коли зустрілись, я її обняв. Це було дуже приємно. Особливо приємно відчувати її обійми, вони були міцними і такими щирими.

Я не знаю й досі, про що я тоді говорив їй, для мене це здавалось якимсь белькотінням. Потім їй потрібно було йти і ми домовились про ще одну зустріч через годину. А потім ще. І кожного разу було так приємно обіймати її, відчуваючи, що ось, у твоїх руках твоя мрія, тільки не відпусти… Але я відпустив… Так важко, але так легко.

Після того всього я вже який день ловлю себе на одній думці… Я кохав, кохаю і, певно, буду кохати ще довго. 4 роки… Всі, хто був за ці 4 роки, вибачте мене, я не кохав вас, і що б я не говорив, я підсвідомо брехав. Я кохав тільки її одну. Я зрозумів, що кожна секунда, хвилина, година поряд із нею — це те, чого не вистачало мені всі ті 4 роки. Я був дуже щасливий! Я залишаюсь ним.

І щоб там я не говорив раніше, що б не казав потім. Я відверто кажу, що мені байдуже на те, скільки потрібно ще часу, скільки потрібно затратити сил і що зробити, проте я готовий пожертвувати всім, аби бути з нею. Я готовий віддати все…

Цінуйте кожну хвилину, проведену із коханими, чи близькими, чи рідними людьми. Будьте впевнені, не промахніться. Не задавайтесь лишніми питаннями, вони лише відволікають вас і витрачають ваш час. Тримайте тих, хто вам цінний поряд… Не відпускайте. Бо якщо відпустите, то раз і назавжди…

Я не знаю, для чого я це пишу тут, зараз. Але комусь це потрібно знати… Якось так.