Я багатий! І мене
не пограбувати, як би цього не хотілось. Я відчуваю себе самодостатнім,
повноцінним. Відчуваю себе справжнім, як свіже повітря.
Я відчуваю, що я
не є раб системи. Справді, не можу зрозуміти, де тут дисонанс, коли я іду не в
той бік? Куди хочу, туди і йду! І мене це тішить. У нас у всіх завжди є якісь
ігри, в які ми кожного дня «задротимо». Але відмінність ваших ігор і мого життя
у тому, що я без кнопки «стоп» і «рестарт». І пора вже мені якось згадувати те,
що я опустив. Стільки всього проходить
повз, ще більше залишається в серці.
Вчора я розбив на
шматки телефон. Загубив у купі листя батарею. Ногами шукав її під ліхтарем.
Наче всі зговорились і заставляли мене мучитись. Батарею потрібно було терміново
вставити, а її не було. Підійшов маленький хлопчик і запитав, що я шукаю. Я із
посмішкою відповів, що загубив себе. «А як ти можеш себе загубити, ти ж тут.
Давай будемо шукати разом». Років йому так 5, не більше. Смішно говорить,
ходить теж смішно. І довго він за мною ходив по колу. Батарею я такі не
знайшов. В голові своє сидить. Про хлопця забув вже. І вже іду потихенько з
алеї, як він підбігає і запитує, чи знаю я, що найсильніше в людині. «Найсильніше
– то серце». Я промовчав, оглянувся, де його батьки. Було вже пізно. Я йому
посміхнувся і пішов далі, додому.
Може, я і не
такий сильний, як хлопчику здалось. Може, не так воно, як я малюю. І хай біс із
цим. Я не боюсь отримати мітку. Байдуже. Хочу ще краплю еліксиру терпіння. На
декілька років вистачить. А там усе буде
добре. Там усі звикнуть до мого анти-Ви. Я не я, коли є Ви. Я є я, коли Вас
нема.
І мені нічого не
потрібно більш, ніж бути собою… І бути із найдорожчим, що є у мене. Не жити
спогадами, а творити їх. Не казати слова, а дарувати їх. Цілуватись,
посміхатись і радіти свої найдорожчій частині мого серця. У тій половинці кров
очищується.
Без дисонансу.
