Воїни поза цивілізацією

Я йшов по проспекту Перемоги уже 20 хвилин. Не спішив. Я роздивлявся будинки, машини, людей. Більшість із перехожих навіть не задумуються над тим, що твориться навколо них. Йдуть повз високі паркани, прекрасні будівлі, ресторани. Йдуть собі, та й годі. У кожного своя мета, кінцева точка маршруту. А я йшов без кінцевої точки. Просто йшов по проспекту й дивився на київське артеріальне життя.

Мені пригадується минулий рік. Ми із товаришами відправилися на Схід. Остання настанова нашого старшого лідера і колеса вантажних автомобілів прямували на «Іст». Шини й мости прогнулися від тонажу гуманітарки. А ми гріли за пазухою свій невеликий домашній пайок.

З Львівської області відправилося три «буси» із гуманітарною допомогою бійцям ЗСУ. В кожному близько 3 тон вантажу: картопля, цибуля, м’ясо, вода, медикаменти. Ми їхали із особистими передачами від рідних захисникам української державності. Всі діти батьків, які були в той час вдома, віддавали честь на кордоні сутичок із угрупованням сепаратистів. А ми везли й домашні страви (вареники, пиріжки, салати), везли і свіжоспечений домашній торт, який повинен був зберегти домашній настрій бійцям. Ми – волонтери. Ми відчували гордість за нашу роботу, хоч і не знали й не думали про надважливу роботу кожного із нас.

На самому фронті, десь поблизу ворожої артилерії ми розвантажували наш автомобіль від кілограмових мішків із продовольством. Фронтові гості дарували захисникам обереги і ділилися враженнями із щойно прочитаних новим у мережі. А що чекає за поворотом, то уже інший день.

Мені подарували синьо-жовту стрічку у вигляді ручного браслету. І ще вручили в руку 9 мм. Я не забуду ту вдячність, той момент. Слава Богу, та бригада уже давно вдома, бореться в тилу за наші права.

Тоді ще, в Лисичанську, коли ми передавали допомогу захисникам, місцеві жителі дивилися на нас, як на загарбників. А ми всього лише приїхали допомагати. Це вже згодом, на надцяту поїздку нам довелося поспілкуватися із місцевими жінками, подарувати їм печиво до чаю і дізнатися про їх місцеві, глибоко-сільські настрої. І вони не хотіли нас розстріляти. Ретельно приховували присутність розвідників у селі, що було небезпечно не лише для самих розвідників, а й для самих селян, які не здавали їх. Ми тоді ночували в тій будівлі. За вікном було чудно вибухи. Ніхто з нас не розумів, чий то був постріл – наш, чи сепаратистський. Але ми прекрасно розуміли, що у будь-яку хвилину могла влетіти граната у наше вікно, яке зовсім не захищене. Лише скло. Ми жили із надією. І повернулися із нею. Так і наші розвідники. Вижили і повернулися.

Тоді, рік тому, приблизно в цей час був «Мінськ-2». Що найдивніше, ніхто по ту сторону не намагався говорити навіть про мир. Всім було байдуже і про мирне населення. В Щасті, на Луганщині, били із всього. Вже тоді я навчився розрізняти види снарядів. Від «Васильків» до Гаубиць. Один наш військовослужбовець Юра казав, що вистрелюють все, що в запасах, скоро зайде новий гумконвой. Я не бачив гумконвоїв, їхніх снарядів. Але все те, що вони вистріляли в Щасті за день – це військовий потенціал України до війни на території Луганщини. Не було у них снарядів після року війни. А вони стріляли.

І так було довго, скільки я їздив. То Дебальцеве, то Кримське, то 29-й. І ще, ще, ще… Я не повірю, що все припинилося. Як тільки наш захисник зійде з кордонів оборони – забутьте про Україну!

І от йду я по проспекту Перемоги, де не приховуючи свого щастя, гуляють молоді, цілі, здорові, красиві 20-річні юнаки із сексуальними «ляльками». Прямують до свої дорожезних доларових позашляховиків і займаються сексом із тими ж «ляльками». Клуби, ресторани і так далі. Бійцям байдуже, хто кого трахає. І вони раді, що у нас тут все добре. Але сьогодні вони бідніють від… Просто доживають навіть без куль. Держава чхає, люди типу «втомилися». Корупція, дурні мітинги, популізм. А змін нема. Немає куди повернутися АТОшнику, а ми трахаємо красивих баб і кладемо на країну. 

Я змінився. Хроніки після... чого?

Сто років нічого не писав від самого себе. Ті ж граматичні, орфографічні, стилістичні помилки. Все та ж лексика і ті ж ідеї. Звісно, інший я, інші ідеї, інша дорога. Але стиль, наче, не змінився.

На дворі 2016 рік. Що могло змінитися в житті звичайного «пацана»? Змінилося все!

 Ще вчора я не знав, що таке кров, смерть, кулі, вуличні бої, безкарність. Було байдуже. Я жив романтизмом сьогодення: будні студентського життя в гуртожитку й інституті, кольорові сни в обіймах когось особливого. Я жив весело і щасливо дуже довгий період часу.

Змінився.

Чому змінився я? А як тут не змінитися? Уявіть собі, що по вашій позиції життя «херачать» із БМ-21, потім БМ27, потім БМ-30 і закріпили все це «Гіацинтом». 90% навіть не уявляють, що це тут написано. Про це – згодом.

Із самого початку.

Ще вчора я, обеззброєний, скочив із звичайного, дитячого, шкільного життя у доросле, дурне, незрозуміле, студентське. В 2010 році я став студентом. Кардинально змінився. Із хлопця із підлітковим максималізмом розродився чоловік із тверезим розумом.

Хрен там! Не так! Школярик до 4 курсу залишався гівном. Мені соромно зізнаватися, але стільки тексту не влізе, щоб пояснити придурочну поведінко недочоловіка.

Я спробую згадати свій «Майдан». Насправді «Майданів» сьогодні дуже багато. Навколо герої, успішні люди, депутати. Кожен вловив від революції свою перемогу. Я нічого від неї не ловив. Це навіть не був якийсь псевдоекстаз духу революціонера. Я тоді елементарно намагався захищати спочатку ідеї, потім і права своїх близьких,  і свої, звісно.

Я був на майдані Незалежності з 21 листопада 2013 року. Бачив багатьох, чув про них згодом. І пішов звідти 21 лютого 2014-го, коли стало легше дихати. Шини не горіли, а на сцену вирвалися всі, кого я не хотів бачити.

Я бачив кров, я бачив мертвих. Бачив це тоді, коли не слід було на це чекати. І «срати» на те, що бачив я. Але не «срати» на те, що це все-таки змінило мене.

Кроваві руки падали з-під білих простиней, які покрилися чорною саже недогорілих шин. Ви можете запитати, що я бачив у той день на Інститутській, під стеллою Незалежності, на Грушевського. Байдуже. Розповім в деталях. Але попри кров, я бачив останній шанс.

Потім я довго бігав у пошуках себе в цих змінах. Стрес і розруха як і в житті, так і в країні. Я знайшов себе майже через рік.

Дорога Київ-Харків. Дзвінок. Телефон: «… чуєш, там на тій трасі вчора взяли двох волонтерів, будьте обережні. А сьогодні взагалі двоє медиків-добровольців підірвалися на міні». Ще коли виїжджав в 6 ранку – не думав, що все настільки серйозно буде зі мною.  Я ж волонтер, я ж доброволець. Я мріяв доїхати додому швидше, ніж я поміняю штани. А були десь в Полтаві, по дорозі до Харкова. Страшно. Потім переспав з цими думками. Проїхали перший блок-пост, другий, третій… О, наші нас зустріли. Супровід. Зброя: автомати, гранати, міни.

Було страшно? Ще би… Дуже! Хто-зна, що там за поворотом. Хто-зна, що там у ямі, під синім пакетом. Хрен з ним. Проїхали фронт. Завезли. Приїхали додому – треба було вивести з душі той стрес. Вивів. Через деякий час знову. Там «Мінськ-2», Дебальцеве, ще щось там було. Стріляли конкретно. Я ще такого не чув й не бачив. Тоді.

Так було довго. Я бачив війну, бачив дивні речі. І Бог з цим. З того моменту, коли я їхав по дорозі до Харкова – моє життя змінилося. Я не той. І я не забуду все, що бачив, чув і взнав. Ніколи.

Я повірив у себе. Зараз у мене хороша робота. І цей пост не про те, що у мене все хреново. Цей пост про те, що пора уже цінувати нам, простим смертним, наше життя. Смерть ходить повз. Пора завершувати бути звичайними зеленими хлопчиками, які були на першому курсі. Пора жити. Жити так, наче у нас все завтра закінчиться після удару БМ-21.

P.S. Дівчата – прекрасні люди. Але не думайте, що вони стимулюють чоловіків. Жінки лише їх дестабілізуються. Пост же не про жінок!