Продали чи підписали собі вирок?

Я прочитав за цих два дні сотні новин. Все це пов'язано із Євромайданом, внутрішньою та зовнішньою політикою країни. Я ще раз переконався у тому, що влада в країні позбавлена елементарної поваги до самого себе.

Сьогодні мені не хочеться порівнювати нашу країну із Заходом, бо із впевненістю можу назвати Україну новою політичною державою. Протистояння мільйонів - це виклик суспільству УЖЕ змінюватись.

Але питання наступне - чи готові усі до змін? Хочеться підкреслити УСІ! Бо це важливий і необхідний для країни процес у всіх сферах її діяльності.

На днях Президент підписав ряд домовленостей із Росією. Популяризували те, що Україна отримає у двічі дешевший газ і кредит на 17 млрд. Скажіть, чи всі повірили у безкорисливу позику? Я особисто розумію, що нам накидають хомут на шию. І навіть якщо ми захочемо зняти йо, то доведеться повертати шалений борг. А грошей уже за половину року не стане.

Скажу більше, а чи буде результат від цього усього для населення України? Хто із українців виграє на дешевих цінах на газ? Металургія лише, і то тільки власники заводів.

Від цих мільярдів не залишиться і гроша. Їх не вкладуть у розвиток бізнесу, с/г. Їх не відіб'ють потім! Закатають в асфальт, роздадуть на руки, куплять газ... А повертати доведеться жителям, як і завжди, загалом.

Для чого було лізти у ярмо? Все це очевидно: показати свою приналежність РФ! Показати, що ми уже залежні. Криза в країні була і буде, поки при владі такі, як «кровосісі».

Але цим самим ніхто не обманув Україну, а підписали собі вирок. Якщо революція виграє (а так і буде), то його рішення піде коту під хвіст.

Не варто думати, що щось-таки зміниться на краще від цих підписів. Через цей уряд та цю владу ми погрузли у зовнішніх боргах. Люди на Майдані, а вони попри усе стоять за свою ідею!

Коротше, ще один плювок на народ. Весело живемо!

Але Євромайдан не погас! Повірте, усі в очікуванні! Потрібна надійна точка опори, від якої Майдан відштовхнеться і повалить це все. Маленький натяк на слабкість влади і Майдан відчує смак перемоги. Тоді піде усе на вибух. Майдан переможе. А свою слабкість команда уже показала – це страх, боязнь вийти на публіку, проплачений антимайдан. Регіонали бояться і вже висловлюються неадекватно. Чечетов, Колісніченко, Клюєв і так далі. Бояться за свою подальшу долю Тігібки, Богусловські. Здаються «своїх» під суд. Маленькі пориви є. А Майдан стоїть і стоятиме до переможного!є 

Історичний момент ЄвроУкраїни!

Сьогодні ми переживаємо історичний час для усього суспільства. Це визначний час для кожного із нас. 1 грудня, коли на вулиці Києва вийшли сотні тисяч людей, мені телефонує мій друг. Каже, що знаходиться якраз на Майдані Незалежності, його звільнили від силовиків.  Я кажу, що проходжу КМДА, тут багато активістів заходять просто всередину. В той момент мій друг каже: «Мар’яне, ми переживаємо історичні моменти. Слава Україні».

І справді історичний. Бо ще ніколи в українському медійному полі не було такої інформаційної блокади. Правду можна дізнатись лише із найбільш брехливих соціальних мереж, або офіційних сайтів різних провладних людей.

Скажу, що це може бути старт переродження українських ЗМІ і політики. Із неділі ходять чутки про те, що ось-ось нападуть силовики і розженуть Майдан Незалежності. Що збираються сотні молодих юнаків спортивної зовнішності для того, аби провокувати людей і робити безпорядки.

Насправді все не так. Я не втримався і вирішив все-таки трішки написати. Впевнений, що тут буде не повна інформація. Але разом із власними домислами спробую передати те, що відчуваю я на Майдані.

Вчора (6 грудня –ред.) я вирішив пройтись по усіх так званих гарячих точках в Києві. Стартував на Майдані Незалежності. Усіх хто там був, підтвердять мої слова. Атмосфера тепла, дружня. Повсюду пахне креативом. Поряд отці, які молитвою бережуть кожного присутнього. Десь роздають каву, чай. Роздають бутерброди, гарячу їжу. Всюди багато добрих людей. Хтось приносить із собою печиво, чай в термосах, цукерки і просто роздає їх людям. Хтось у волонтери записується. Усі щось співають, хтось навіть танцює. Десь читають вірші, хтось слухає виступи на сцені.

Для мене це уже нормально. Я стою на Майдані із 21 листопада. Але багато людей ще до цього не звикли, особливо ті, хто говорять про те, що там жах коїться!

Але мене більше цікавили різні легенди про Банкову, про Маріїнський парк. Чи дійсно там так небезпечно, чи вдарять по голові. Ви знаєте, я ніколи не отримував такого задоволення від того, як спростовував для себе різні дурниці.

Я пройшовся у верх по Банковій. Мені вдалось навіть підійти до міліціонерів, які охороняють АП впритул. Вони не посміхались. Жоден. Можливо тому, що я із фотоапаратом був, а, можливо, тому, що їм дуже холодно. Щити у руках весь час дзвеніли, стукаючись об щити сусіда по колоні. Я впевнений, що вони ще й голодні. Невже їх там кормлять? А якщо кормлять, то чим?

А на Майдані кормлять усіх.

Після цього мене ще здивувала одна картинка. Жінка на колінах співала пісню-молитву із зверненням до народу про допомогу, про єдність, про братерство. Мене заділо навіть.

Потім я почав підніматись по Інститутській вверх. Перші три проїзди в сторону ВР та Кабінету Міністрів із двох сторін щільно перекриті автобусами із силовиками. Але далі по курсу вдалось таки потрапити у Маріїнку. Там усе по периметру заблоковано автобусами. В середині, ліворуч від ВР поставлена сцена із діотними моніторами. В той час невідомий мені голос лунав у колонках і кричав російською мовою, що опозиція зарвалась. В середині теж є польова кухня, теж є намети. Але там роздають по «50». І закусити дають. Туди мало кого впускають і майже нікого не випускають. Всі роблять що хочуть. Хтось в карти грає, хтось просто сидить. Ввечері більшість присутніх були чоловіки. Це мітинг від Партії Регіонів.

Я пройшовся далі, вже в сторону оглядового майданчика. Там зараз відбувається реконструкція його. Щоб пройти у Маріїнський парк і спуститись до Кабінету міністрів є два варіанти. Або пробитись через буд майданчик, або ж повертатись до Майдану Незалежності тим же шляхом, що і прийшов. Але я вирішив подивитись скільки там силовиків і спецназу ще є. Я спустився. Побачив, як хлопці вільно собі курсують у зону, де будівництво. Там біотуалети стоять. Також там стояв охоронець. Простий українець, який вийшов на чергування, на зміну. Я запитав, чи можна пройти через буд майданчик, щоб не обходити. Він люб’язно дозволив, ще й провів. Показав, де можна послизнутись, наступити на небезпечні предмети. Зокрема, поки ми йшли, він нас запитав, що там на Майдані. Ми йому розповіли, що тисячі людей стоять, куліш варять, чай п’ють. Музику слухають, про політику говорять. А що тут у вас? Він каже, що вдень говорив із тими, що в середині. Це люди, які працюють в держустановах, і їх примусово звозять сюди, наливають по «50» і не випускають до кінця зміни. От як закінчиться кінець зміни, тоді і підуть.

Людей то всього нічого там було. Близько тисячі. А от автобусів навколо близько 50-ти. І все оточено дуже серйозно. І миша не проскочить ні туди, ні назад.

Коли ми уже повертались назад, підходили до Майдану, дівчинка, яка була у нашій компанії екстремальної ходи, сказала, що нарешті вона відчуває себе у безпеці. Саме на Майдані.

А я скажу вам таке. Я відчував себе весь час у безпеці. Просто ці інформаційні ігри створюють таке враження, що в країні війна. Не все так погано, як здається. Насправді у нас поки усе дуже і дуже мирно, дружелюбно!

І, щоб ви розуміли, від цих мирних акцій влада починає захищатись. Те ж зібрання людей біля ВР – це і є захисна реакція Партії регіонів.

Тому я закликаю усіх приєднуватись до нас, на Майдан Незалежності і насолоджуватись тією атмосферою революції без вагань!

Помилки Майдану, і чи буде реабілітація! Гуртуймося!

Я вісім днів простояв на Майдані! Із перших днів, із перших хвилин я виходив і кричав! Мені 20 років і я хочу жити у нормальній, своїй, Богом даній країні. А що я отримав? Відчуваю себе використаним!

Хоча не зовсім використаним, тому, що я приходив туди сам, по своїй волі. Я не слухав заклики, не слухав ідеї. Я хотів і хочу в Європу! І я там буду!

Але на що мені надіятись сьогодні? Я нещодавно повернувся із головної площі країни, де страйкують тисячі студентів. Скажу відверто – страйком це не назвати. Поки я горів цією ідеєю і думав, що мирний страйк – це те, що треба, я ще відчував у душі надію на Асоціацію, надію на Європу. Але влада є владою. Обрали з горем, не відстояли право. А тепер дозволяємо, щоб на нас плювали і витирали об нас ноги.

Я спробую зараз систематизувати та підбити підсумкові помилки усього Євромайдану.

Отже, 22 листопада у соціальних мережах почали скликати людей на Майдан Незалежності. Так, згоден, потрібно було групуватись. І справді, добровільно, самостійно зібралось близько тисячі на цілу ніч. Другого дня із коливаннями людей стало більше. Кількість із кожним днем росла. Але збиратись почали без політичних сил на початку. Старт був дуже вдалим, хорошим. Але вже тоді мені знайомий сказав, що з цього нічого не буде, особливо якщо не буде підтримки. Поїхали далі. 24 числа політики збирали увесь Київ для ходи до Європейської площі, де облаштували сцену і так далі. Зібралась справді велика кількість людей. Якщо бути реалістом, то не було 100 тисяч, однак пів сотні можна було налічити. І це за один день – неділю. На Майдані Незалежності був свій мітинг. Там, як заявляли — без політики. В неділю зі сцени звучали адекватні речі: «Як можна без політики вирішувати політичні питання?». Однак ніхто ї не послухав ні в неділю, а ні у понеділок. Далі без політики, без символіки. Лише патріотичні гасла і танці для зігрівання.

Наступного дня, у вівторок, коли студенти КНУ та «Могилянки» солідаризувались та оголосили страйк, завітав Віталій Кличко без будь-якої партійної символіки, без будь-яких партійних натяків. Але «Могилянці» ледь не прогнали політика в шию, адже заявляють, що без політики. Кличко своє сказав.

Коли політики запропонували об’єднати майдани, всі погодились. Але наголосили, що без політики. І тепер у мене запитання, а де логіка? Ми самі обирали депутатів. А ми їх обирали! І ми платимо податки на їх отримання (не тільки влади, підмічаю). За вісім днів мобілізація опозиції могла зробити революцію в країні, повний переворот. Їх вигнали, а зробили дискотеку. Через це на нас начхали. Усі забули про елементарні правила революції, мітингів. Це вимоги, подальші дії у разі не виконання умов. Так чи інакше, вона була приречена на програш!

Що зараз? Янукович злив Євроінтеграцію. На Майдані різноманітні провокації, силою Тітушок заставили вийди проти людей! Купу гопників в день ходили із палками і лякали мітингуючих! Відпустили Європейську площу, то там мобілізувались Регіонали! Там усі бухають! Але вони там стоять.

На Майдані не знали, що робити! Плану дій не було, студенти розійшлись по трохи. Ось і все! Опозиція якраз чекала цього, їм це на руку! Прийдуть і виручать!  Дуже швидко змобілізувались і зібрались. Відбили вулицю Хрещатик і почали мітингувати. Але це ще не вечір. Збіжуться Тітушки, будуть провокувати людей, нападати. Збіжиться «Беркут», розжене Майдан, багатьох посадять, от і все!

Є багато можливостей для того, аби заблокувати діяльність Януковича! Без нього партія – ніщо!

Звісно, опозиціонери мають свою мету у цьому всьому. Але серед  двох бід потрібно обирати меншу! Ми обираємо Європу – ми йдемо у Європу! І ми потребуємо революції!

Я розчарувався у мирних методах. Бо мирні методи нічого нашій країні не дають! В нашій країні із діючою владою нічого не можна! ЄС із Януковичем не підпише Асоціації. Але із іншим Президентом не проти. То давайте змінювати Президента?

Мобілізуйтесь! Відстоюйте свою ідею! Ми всі – на Майдан! 

#Євромайдан

В ПЕРЕХОДАХ

Якось весною із другом прогулювались Хрещатиком. На дворі тепло, сонце гріє потилиці. Навколо людно, дітлахи із морозивом. Десь грає гітара, звучить в глибині вулиці реп. Танцюють, співають, скачуть – веселяться одним словом. І посеред вулиці майже лежить бабуся, старенька, немічна на вигляд. Просить грошей, рука у неї страшно трясеться – нервовий тік. Мій друг зжалився, бо ставиться до цього усього більш лояльно, ніж я. Вкинув їй дві гривні і ми пішли далі. Я лише вгледів, як ті дві гривні швидко кудись зникли у рукав і стакан далі пустував.

На лекціях одного із моїх викладачів мені довелось почути багато зворушливих і важливих тем. Але нехай пробачить мене мій викладач за прояв далеко не толерантності у соціальних питаннях, але я став скептично ставитись до «попрошайок».

Так, в країні економічна криза. Зарплатня – мізер. Соціальні виплати – мізер. Без шансів на виживання для багатьох. І це проблема загальнонаціональна. Але із принципу не подаю гривні, бо даю цю копійку не немічній, а навпаки – державі. А податки сплачуємо усі і казна наповнюється і кудись зникає, як у тій казці «Казкова Русь» 95 кварталу.

Та все б нічого, ковзнуло б це повз мене. Але ж ні! Трапилось мені побачити все наяву і зробити логічний висновок.

В суботу повертаюсь із театру «імені Лесі Українки» і тут в очі попадає жіночка, років 40-ка. Із кам’яним обличчям. Жаль, що сфотографувати не вдалось. Так щоб ви розуміли, підфарбовані брови, світле коротке волосся, дещо «в тілі» дамочка із убогим просто людським виглядом тримала в руках пластмасову зелену пусту чашку. Мовчки споглядала на людей. В очах читалось «змилуйтесь, допоможіть». У лівій руці тримала картонку із написом «Помогите на операцию. У сына рак. Он умирает». Дивним чудом я її згадав ще з 1 курсу (зараз я на 4). Тоді ще жив на ВДНХ. В університет чи будь-де погуляти добирався на метро. Доступно і швидко. Там, звісно, скупчення «попрошайок». Колись кидав дрібні гроші до тих пір, поки не зрозумів, що й самому то не дуже й достатньо, хто б підкинув. Пам’ятаю, стояла дамочка біля ескалатора в переході із станції «Площа Льва Толстого» на «Палац спорту». Потім локацію жінка змінила на інший перехід. Де більш людно: із «червоної» гілки на «синю» - «Майдан незалежності» - «Хрещатик». Майже чотири роки людина стоїть і просить на лікування сина. Не хочу видатись надто цинічним, але скільки можна зібрати на операцію таким чином і чи взагалі можливо? І чи живий син (чи існує взагалі)? Моя відповідь на ці запитання – ні, рак – хвороба дурна, жити із нею 4 роки дитині дуже складно або нереально, моя думка така. Ви вважайте, як заманеться.

Таких бувалих «працівників» київського метрополітену багато. І хто щодня їздить в підземці – той згадає старця-інваліда із бойовими нагородженнями, матір, стареньку горбату жінку, музикантів різних і так далі. Кожен раз просять на щось термінове, і це термінове чомусь триває довгі-довгі роки.  

І таких у Києві – безліч. Нещодавно в переходах з’явився новий вид діяльності – молоді жінки із «пузом», неохайні, не миті, із неприємним запахом стоять на різних точках метрополітену із пластмасовими чашечками. І що я помітив, часто міняються місцями. Тут сценарій простий. Одні вагітніють і стоять з животами, потім народжують. Другі із цими немовлятами, на кормленими наркотиками і алкоголем, сидять десь у переходах. І так по колу. Діти раз у місяць (може більше), як свіжу постіль, змінюють. Міняються точки, локації… А ми кидаємо монетки, жаль ж бо таких.

І бабуся, якій мій друг кинув скромних дві гривні сьогодні переміщувалась на Лук’янівці із однієї локації на іншу досить таки жваво рухалась, і нервовий тік в той час у неї зник. І мені не двино, правда?

Я не кажу, що із цим потрібно боротись. У кожного своя робота. Комусь – вугілля кидати, комусь стояти, лежати, сидіти і просити. Просто обирайте тих, кому даєте, якщо хочете дати. Бізнес у їхнього топ-мененджменту  процвітає, а ті, хто справді нужденний – голодують і сльозами вмиваються. Розказувати як визначати, кому давати не в моїх силах. Ваш вибір наочний.

Все зводиться до одного – слабка держава – слабкий рівень життя. Хто хоче, той працює і заробляє. Силу волі ніхто не відніме. Просто такий бізнес – теж бізнес, хоч жорстокий. 

Ура, я багатий!

Я багатий! І мене не пограбувати, як би цього не хотілось. Я відчуваю себе самодостатнім, повноцінним. Відчуваю себе справжнім, як свіже повітря.

Я відчуваю, що я не є раб системи. Справді, не можу зрозуміти, де тут дисонанс, коли я іду не в той бік? Куди хочу, туди і йду! І мене це тішить. У нас у всіх завжди є якісь ігри, в які ми кожного дня «задротимо». Але відмінність ваших ігор і мого життя у тому, що я без кнопки «стоп» і «рестарт». І пора вже мені якось згадувати те, що я опустив.  Стільки всього проходить повз, ще більше залишається в серці.

Вчора я розбив на шматки телефон. Загубив у купі листя батарею. Ногами шукав її під ліхтарем. Наче всі зговорились і заставляли мене мучитись. Батарею потрібно було терміново вставити, а її не було. Підійшов маленький хлопчик і запитав, що я шукаю. Я із посмішкою відповів, що загубив себе. «А як ти можеш себе загубити, ти ж тут. Давай будемо шукати разом». Років йому так 5, не більше. Смішно говорить, ходить теж смішно. І довго він за мною ходив по колу. Батарею я такі не знайшов. В голові своє сидить. Про хлопця забув вже. І вже іду потихенько з алеї, як він підбігає і запитує, чи знаю я, що найсильніше в людині. «Найсильніше – то серце». Я промовчав, оглянувся, де його батьки. Було вже пізно. Я йому посміхнувся і пішов далі, додому.

Може, я і не такий сильний, як хлопчику здалось. Може, не так воно, як я малюю. І хай біс із цим. Я не боюсь отримати мітку. Байдуже. Хочу ще краплю еліксиру терпіння. На декілька років вистачить.  А там усе буде добре. Там усі звикнуть до мого анти-Ви. Я не я, коли є Ви. Я є я, коли Вас нема.

І мені нічого не потрібно більш, ніж бути собою… І бути із найдорожчим, що є у мене. Не жити спогадами, а творити їх. Не казати слова, а дарувати їх. Цілуватись, посміхатись і радіти свої найдорожчій частині мого серця. У тій половинці кров очищується.

Без дисонансу. 

Збережені файли в житті не вкрадуть!

Чи то я зачитався, чи вже давно пропустив зміст усього. Не можу собі уявити, що було б, якщо не прийшла б весна? Вона не могла не прийти. Інколи дивуюсь, наскільки все логічно і просто. Наскільки все послідовно і подекуди циклічно. І передбачуване…

 Пальці тиснуть на клавіші, на екрані з’являються слова. Руки трясуться, права тягнеться до білої чашки із зеленим чаєм. Погашене світло. На дворі дощить вже четвертий день. Стільки ж очі не бачили сонячного проміння. Світло кудись зникло. Натомість прийшла холодна темнота.

В очах то одна картинка, то вже зовсім інша. І з швидкими переходами змінюється кожен кадр. За спиною прожиті роки. І кожен останній дарує надію на кращий майбутній. В навушниках щось таке, що розриває на частинки і заставляє щоразу тягнутись до білої чашки, аби не задихнутись, не померти від спраги…

Там було все… Усе моє «Я», всі мої амбіції, усі мої сили. Я знав, заради чого я це роблю. І я хотів, аби усе було саме так, як відбулось. Життя налилось фарбами. Нова палітра настільки унікальна, що присутні кольори, яких сама природа ще не знає.

Хай там що, але нехай цю «отсєбятіну» зрозуміє той, кому це потрібно. Це можуть лише одиниці. І я дякую усім тим, хто поряд. Це придає впевненості і підтримки у всіх життєвих моментах. Я буду Вас усіх берегти! 

Перегорнулась сторінка. І дописувати її тільки мені! 

"Иди домой, б*я, пока живой"!

Друзі, знаєте, мене дивує наше суспільство! Всі ведуться на провокації. Ну тут пів біди. Люди перестали вірити журналістам! Сьогодні я став свідком, а точніше журналістом, якому погрожували. 
07.08.2013 мені вдалось побачити дуже веселу картину. Два дні тому розвішали на дошці оголошень невеличке повідомлення "Шановні мешканці! 07.08.2013р. о 13:00. Біля під’їзду 2 відбудуться збори мешканців вашого будинку. Планова (тут увага!) робота з населенням по соціальних питаннях. На збори запрошуються усі бажаючі. Ініціатор проведення зборів МІКЦ". 
Я, як і всі інші мешканці цього будинку зрозуміли це наступним чином: місцеві комунальні служби проводитимуть збори для узгодження певних важливих соціально-побутових питань! На превеликий жаль, все виявилось зовсім не так. Певна особа, яка мені не представилась, в центрі громадського кола читала лекцію з теми... медичні засоби, як ними правильно користуватись і де їх брати. Стоп! Питання у жителі виникло наступне: які ще питання? Всіх цікавлять соціальні питання. 
Одна із місцевих жительок показала оголошення молодому парубку, одягненому досить офіційно. Той вирвав із рук оголошення (а їх по під’їздах уже позривали), і не відповідав на запитання. Однак пропонував свої рекламки. Звернувшись до особи із проханням представитись, я отримав відповідь, що він лише помічник... кого? Так і не назвав. 
Тоді я мав сміливість підійти до "лектора" та запитати, яку ж він організацію представляє. На що отримав відповідь у грубій формі "я вже представлявся на початку, треба було слухати". Я не відступив від свого і все-таки почав наполягати на своєму. На що отримав погрози у свою сторону. Мені це вдалось зафіксувати на відео. Всі слова, всі погрози детально чути, дякую "спікеру" за те, що так чітко все сказав у мікрофон. 
Якщо детально будете дивитись відеоматеріал, то почуєте всі пояснення та запитання від жителів до спікера. 
Запитання, на які я не отримав відповіді наступні:
Що це за персона, котра мені, журналісту, погрожувала привселюдно? Яку організацію представляє (адже розшифрування МІКЦ навіть всемогучий "гугл" не дає) та хто надав дозвіл людині проводити збори, нагло вриватись у домівки і ззивати усіх жителів (навіть досить похилого віку) на так звану "промивку мізків". Чи багатьох осіб вдалось йому вже "окрутити". І що чекає мене завтра? На ці, та інші запитання буду намагатись відповідати по можливості. 
Мар’ян Кушнір.

Відео: як обманюють людей і як погрожують журналістам.

Так мало тебе...

… За хвилину машина мчалась серпантином Кримських гір. За кожним поворотом нові гори, скелі. Десь глибоко в далечині синіло блакитне море, зливаючись із небом в єдине ціле. В котре я переконуюсь в тому, що у природи не відняти фантазії. Жоден дизайнер не позмагається із природою. Та викручує гори у всі можливі сторони, обсипає їх різними хвойними деревцями, лісовою живністю. Загинає дорогу і різні боки, аби ми мали можливість подивитись із висоти на її могучу силу будувати світ. 

Каплі дощу омивали лобове скло. Машина гуділа, підіймаючись у гори і тихо послаблювала механічний гул мотору, спускаючись по серпантину. Я завжди слідкував за білою смугою, котра завжди попереду. Але цього разу мій зір розлітався по всі боки дороги. Бо там, десь в далечині – скеля, з котрої хотілось б злетіти у вільному падінні, прямо перед нею густі ліси, над якими б хотілось піднятись у море, пролетіти старенькі татарські поселення і просто пірнути у синє Чорне море. Яке ж воно прекрасне: сонячні промінчики витанцьовують танго, а шум морських хвиль вибиває тактичний ритм. 

Праворуч – скеля, ліворуч – море. І я відчуваю, як знаходжусь між двома стихіями планети: море і земля. Так хочеться їхати й спостерігати за приливом хвиль, тихим височіням скель і доленосною дорогою років.

Але мені вже не так просто сидіти в автомобілі і подорожувати Кримом. Десь там, глибоко серед скель, в далечині дороги є та, котру зустрів на схилах берегів Дніпра. Може то мені й здається, що я ніколи її не залишу, але стискання грудної клітки після довгих пустих гудків у телефоні говорить мені про те, що без неї мені гірко. 

Мені б лише на секундочку почути її голос, глянути їй у вічі й побачити посмішку. Щоночі, зазвичай, так і відбувається. Але це лише сни. А я хочу реальності. Я хочу реальних почуттів, реального дотику, реальних слів.  Я хочу бачити, як витанцьовують промінчики кримського золотистого сонця на її обличчі, і як мружаться очі від незручного світла. Як куйовдить волосся морський вітер, роздуваючи довгі пишні пасма по всі боки. Я лише уявляю, як виглядає вона у цей момент. І дякую природі за те, що дарує таку, як вона цьому білому світу. 

Інколи мені здається, що під неї й підлаштовує природа свої ландшафти. Ось до прикладу Кримські берега. Як пояснити їхню могучу силу і вічну боротьбу із морем? Маю на те лише одне для себе пояснення. Природа хоче показати, як бушує душа у неї. Кожна емоція вдаряється об скелі терпіння і не випускає за межі берегів. Емоції, наче бурхливе море і в шторм і штиль доходять до берегів і обмивають своїми почуттями, але не дозволять собі вийти за рамки. Бо ніколи хочеться витягнути з неї ті декілька приємних слів, що відкриють її повністю. Але жоден штучний ураган не викинув ті декілька слів із душі. 

Чи той же Київ. Місто, що завжди живе, не спить, працює! Так і вона, немов та бджілка, не покладаючи рук, все щось сидить, читає, пише. І що найдивніше, допомагає усім. Так і Київ. У 2010 році вперше пустив мене у своє серце, так і не відпускає досі. І де б я не був сьогодні чи завтра, що б не бачив. Та кращого міста мені не знайти. Воно мене вивчило, працювало над мною і дає шанс у майбутнє. Природа дарує нам такі місця для того, аби ми могли жити із насолодою та із користю. 

Так і вона. Дарована нам для насолоди, для життя, для успіху. І як прикро чекати її у безодні. Давно мрію про ту зустріч із наступницею природи, котра зуміла поєднати у собі усі сили і стихії. Таїти десь у глибині душі і не відкриватись до останнього. І машина мчиться по Південному берегу Криму. Лобове скло омите дощем…

Я вже писав про дивний вечір на «Воздвиженці». А сьогодні так, декілька слів про те, чого мені хочеться зараз, у Криму. І якщо комусь би вина попити, чи на сонці поніжитись, у морі похлюпатись, чи в гарячий пісок заритись, то мені б на секундочку її. У теплий літній вечір на березі Криму. Одним оком глянути і посміхнутись… 

Борщагівка...

Літній місяць вкрив ненаситні вулиці Києва теплим дощем. Загойдалися дерева і зашуміла листва. З-за хмар свої проміння пускало сонечко, осліпивши всю Борщагівку. Маленькі калюжки, що недавно залились від дощу, стали висихати. Люд топцював по вулицях у своєму напрямку, не знаючи, що зараз він у районі, де все розпочинається….

Великі труби хлібокомбінату здавалися сторожовими вежами, які споглядають на жителів Жмеринської із піднебесної. Глузливий запах свіжоспеченого хліба кормив усіх голодних на вулицях Києва. Навколо розкинулись Височенні панельні будинки. Десь глибоко, в серці самої Борщагівки стоять два будинки-близнюки. Непорушні, мов вежі Карфагенської фортеці. Вони також спостерігають за всім, що відбувається навколо: дитячі майданчики, де несамовито гасає дітвора, втікаючи від своїх мам. Ті, не даючи ради, викрикують звірським голосом: «Стій паскудо! Вдома покараю! Всі штани в грязюці!». Недалеко й парк. Нещодавно на стенді прочитав, що він є інтернаціональним. Хоча, серед інтернаціоналістів, мабуть, лише одні квіти, висаджені вздовж алей, й то не факт.

Вздовж живої артерії столиці та України – великої кільцевої дороги – тягнеться ряд зупинок. Найбільше мені до серця припали дві: Електронмаш – бо назва дивакувата, в честь заводу, і нагадує чи то район Шулявки, чи то відлуння із далеких радянських часів, друга зупинка – Жмеринська. Це місце не забуду ніколи. Воно манить мене щохвилини до себе. Довгий підземний перехід, який веде по той бік кільцевої. В середині невеличкі контейнери із продавцями, що невпинно торгують різним продовольством. Цю зупинку ще називають «Обойним» (Шпалерним). Все тому, що по Жмеринській, точніше вздовж кільцевої дороги зі сторони Жмеринської розкинувся довжелезний шпалерний ринок. Там, звісно, окрім шпалер можна знайти різні необхідні для будівництва та ремонту «інгредієнти», але шпалер достатньо, щоб вкрити всю площину Києва.

Борщагівка… Весь район не такий мені відомий, але коли чую це слово, то серце заливається кров’ю. Певно, там навіки залишиться частинка мене. Не такий довгий, але такий приємний час я там провів. Сподіваюсь, що я там надовго! І коли кожного разу я сідаю на 401 «маршрутку», то із нетерпінням чекаю, коли проїду повз десятки зупинок: там і мед містечко, і НАУ, Героїв Севастополя, Сім’ї Хохлових… І ще багато інших, дуже знайомих назв.

Там народилось моє серце і перше, справжнє вічне кохання. 

Лесю, Я тебе кохаю!

А ти боялася мене…

Я хотів посміятися долі в очі. Написано це було ще давно і ніхто цього не бачив, ніхто не читав. Я сам вперше про це дізнаюсь… В контексті того, що відбувається у моєму житті за майже вже 20 років, я вперше відчув себе на високих схилах альпійських гір. Я вперше відчув вільне падіння над Гранд-Каньйоном. Пришвидшене серцебиття зміг відчути ледь не весь Київ…

Цей феєричний уривок зафільмувався у моїй голові на все життя, і щохвилини, щогодини я перемотую ці кадри і намагаюсь переглянути ще раз, до деталей!

Що ж таке трапилось? Не секрет, що я закохався. Міцно! Міцніше нікуди… Затьмарений почуттями, я поводжу себе кожного дня мов маля, котре радіє будь-якій прикрасі, що дають чи показують їй. Я ніколи не думав, що може збутись те, про що я мріяв все життя…

Холодними вуличками не зовсім весняного березня я прогулювався не сам. Навколо тисячі людей добирались всіма можливими вільними шляхами додому. Шуміло метро, гуділи автомобільні сигнали і, як завжди, могутніми легенями сопів сам Київ. На вулиці вечоріло, подекуди запалювались перші вечірні ліхтарі, а придорожні кафе манили своєю теплотою в гості. Замерзлі пальці міцно тримали поряд ту, котру не хотів ніколи відпускати… Знову посмішка на обличчі, незрозумілі жарти, які сприймались належним чином. Сором’язливий погляд, випалюючи мої очі, проникав крізь душу і вимітав із неї будь-які сумніви. Вона буде моя!

Повз ковзали київські широкі вулички, під ногами прогиналась земля, змочена снігом… А чи то снігу було стільки… Я нічого не помічав у той час. А погода: чисте і прозоре небо, засмічене зірками, яскравий місяць, що обернувся обличчям до глядачів — шептали про найближчі зміни… Я нічого не розумів та й не хотів, бо в той час все було дійсно фантастичним і доволі незнайомим для мене.

Ноги несли по вже давно знайомими мені стежками у невідому висоту. Фарфоровий сніг на узбіччі Андріївського узвозу роз’їдав ноги холодним тремтінням. В якусь мить вони просто повели до дивних металічних сходів. Ріжучий погляд знову і знову пронизував мене наскрізь. А ноги несли…

Сходинка за сходинкою долалась із насолодою. І ось вона – свобода. Навколо розлігся широкий Київ, розрізаний навпіл Дніпром. Десь глибоко внизу видніються казкові будиночки «Воздвиженки». І ось він, той дивний момент, котрий я прокручую щохвилини, щогодини…

Обійми. В такий холодний вечір мені не було так тепло ніколи в житті, навіть коли я грівся біля вогнища, поблизу Славського! Вітер рвав її шовковисте волосся, розкидаючи по обличчю. Ті ніжно зелені, чи голубі… Знаю, що очі кольору мого щастя, знову випалювали, цього разу щось більше, щось важливіше. Притуляючись до її щоки тіло заливалось кров’ю, а та бурлила, піднімаючи в організмі температуру. Моторна робота серця заливалась адреналіном, червоними клітинами і всім-всім! Ритм серця трусив землю, а та, у свою чергу, мужньо стримувала всі поштовхи. Навколо світ завмер, зупинились всі годинники. Перед нами відкрилась вічність. Час покинув наш простір. Затихли звуки, завмерло місто, зник вітер. Мовчання. Тиша. А слів було мало, і вони в той момент були зайвими…

Я не забуду той день, 25 березня. Я не забуду той вечір, не забуду ті почуття. Я їх збережу, пронесу крізь роки, століття, віки!  Можливо, я знову пройдусь тими вулицями, які стали частинкою мене, на яких я залишив частинку себе, згадаю тебе і пробурмочу:

Ти та, чиє обличчя рідне,

Ти та, кому на все життя клянусь!

Ти та, без кого моє серце бідне,

Ти та, до кого завжди повернусь!  

Три колони, що мовчать

Сьогодні вечір дещо пустуватий. На столі недопитий чай, розрізаний лимон на дві частини. Цілий день хотілось чогось кислого. І наче прийшло, те кисле. Кожного ранку я перегортаю день, як сторінку книжки. Щось десь занотовую, щось просто пропускаю, вважаючи це не цікавим. Але сьогодні настільки все пусто, що є бажання викласти на папір свій день.

Не знаю, як правильно підвести до того, що хочу сказати, а я й не скажу все те, чого хотів. Але мова буде йти про три колони, котрі завжди мовчать. Чомусь мене таки дивує завжди те, про що я пишу. Сформувавши тему, чомусь в голову прийшла назва «Три колони, що мовчать». З одного боку я аргументую таку назву собі тим, що в житті завжди є три етапи. Є минуле, теперішнє і майбутнє. А ми знаходимось у трьох відрізках часу: дитинство та молодість, середній вік і старість.

Про що мовчить минуле? Найпрекрасніший і найсвітліший етап нашого життя – це дитинство і молодість. Ми завжди серцем залишаємось у тих далеких роках. Мабуть, зараз у вас посмішка на обличчі: чи то від того, що згадали своє минуле, чи тому, що я пишу це лише у своїх 20. Я згоден, що не маю права робити глобальних чи, навіть, локальних висновків. Будучи старшим, я впевнений, що багато чого зміниться. Але те, що у мене є зараз, ніколи не буде завтра!

В дитинстві ми можемо без проблем робити дурниці і нам це пробачать, бо ми ж діти. В дитинстві нас мало що хвилює, у нас частіше посмішки на обличчі, менше образ, менше зрад і любов щира.

Молодість – юнацькі роки, підлітковий вік, перше кохання, щире і незабутнє. Ще тисячі слів, із якими насправді асоціюється молодість. І вона завжди у минулому. Це роки, коли вперше крокуєш у доросле життя, вперше розумієш всю гіркоту відповідальності за себе, близьких, оточуючих. Вперше робиш серйозні вчинки, помиляєшся, вчишся. Чимало дурниць кожен із нас у свої надцять з гачечком років зробив. І хтось, мабуть, шкодує про такі вчинки, хтось — сміється, хтось просто робить висновки. У кожного своє, на це воно й дано, те молоде життя.

Етапом пролітає молодість, наче вантажний потяг. По коліях прогриміли останні важкі металічні колеса, відкрився шлагбаум на переїзді до нового проміжку життя. І лише десь глибоко у серці залишається відлуння від колісного стуку об рейки.

Середній вік.  Ще там не був. Але він мені здається чи то сірим, чи то веселим. Бо проблем не позбутись. Щодня турботи. Чи то дитину в садок (школу) відправити, чи то студента підтримати у навчанні, чи то за комунальні послуги заплатити, оренда, кредити, робота… і ще багато буденної рутини. І щодня котлован на вогні, у якому всі варяться. Для мене це чорно-білий період, де дуже й дуже багато відтінків сірого. І єдине задоволення – це спогади про минуле, про молодість, дитинство, яке у собі уособлюють вже наші діти…

Роки летять, на крилах із собою приносять старість. І це мов вирок. І наче добре, бо за плечима кольорова дорога, наповнений склад спогадів, приємних днів і моментів. Але і вирок тому, що все що ми маємо і все що набули із собою не заберемо. Старість – це етап, коли цінують твої сиві волоски, але це і той етап, після якого продовження ми не знаємо. Є воно, чи ні, не так вже цікаво. А те, що залишимо ми слід після себе, чи ні – запитання, звісно, серйозне. Але якщо у нас будуть діти, то буде нове життя, а якщо буде нове життя – буде слід.

Ось і минуло життя. Три колони, що мовчать. І кожна тримає свою ложу. Цінуйте час, цінуйте кожну мить, бо більше такого ніколи не буде!  

Мій рідний Червоноград — велика трагікомедія

Мабуть, я дуже мало буваю вдома. Я звик до шуму, до вічного «Броунівського» руху у великих скупченнях народу. Безперебійне курсування маршруток і неадекватна поведінка водіїв на дорозі. Я звик до пішохідних й підземних переходів, до зеленого світла на світлофорі. В Києві завжди кипить життя 24 години на добу. Я вже декілька років звик до нашої столиці, я дуже швидко до всього звикаю. Не знаю., наскільки це все добре, але у всьому цьому є свої плюси та мінуси.

Проте сьогодні мені не хочеться говорити про власне «Я», про те, чого бажаю, і чим пишаюсь. Сьогодні я находжу необхідним написати про моє рідне шахтарське містечко.

Воно розкинулось на берегах повноводного, скаламученого Західного Бугу, що вирує попри зелені соснові ліси, високі терикони. Десь в глибині лісу видніються височенні димоходи котелень місцевих шахт, що вп’ялись у глибоке небо й курять купи диму. По той беріг ріки, в сторону прикордонної зони із Польщею, розкинулось прекрасне шахтарське містечко Червоноград. Йому характерна риса горбачовської перебудови. І нікому не секрет, що в радянські часи місто виросло мов гриби на дощі.

І які тільки вулиці не ріжуть місто вздовж і поперек. Тут і вулиця імені Степана Бандери, Василя Стуса, і проспект Шевченка, і метра української журналістики 60-х років — Симоненка. До речі, проспект Шевченка називали колись вулицею Леніна, але натерта лисина великого вождя і революціонера набридла місцевим і разом із пам’ятником Леніна зникла вулиця, натомість, наче й на своє місце, прийшов вічний символ української державності — Тарас Григорович Шевченко.

Тут пройшло вже зріле моє дитинство. Я пам’ятаю вже забудовані сьогодні пустки, пам’ятаю момент зведення височенної церкви, перше візуальне знайомство із мотоциклетними гонками «Спідвей». Тут і вперше закохався, вперше до школи пішов… Згадати є що: приємне й неприємне.

Проте, приїжджаючи щоразу додому, я дивуюсь все більше і більше. Не те, щоб я такого ніколи не бачив, не те, щоб я цього не розумів. Я дивуюсь тому, що це відбувається, і з шаленими темпами росте.

Що саме? Ще на Новий Рік я був здивований атмосферою в центрі міста. Під глухувате звучання колядок на місцевій площі гуділа молодь і не тільки. Навколо пусті фляжки з-під шампанського, горілки, вина, пива. А небо розривається від ледь не гарматних пострілів різного роду піротехніки. І щодалі відходжу від колонок, де звучать колядки і різні народні пісні, тим менше я їх чую, бо гуляють добряче. І так цілісіньку ніч, а потім комунальним службам роботи на два дні.

І все б нічого, якби не наглість молоді. Лайка лунає зі всіх боків. Я вже подумав бо, що тут зародився новий діалект. Дітвора, що на вигляд ще немає й 18. відкрито розпиває алкоголь і не соромиться затягнути цигарку до рота. Йдучи подалі від того нелюдського і противного мені шуму я зіштовхнувся із доволі смішною ситуацією. Молодик, років так 23 із «гаком» підійшов до мене з другом і намагався випросити всіма можливими способами у нас бодай дві гривні на пиво. І погляд у нього був такий, наче ми йому винні пів царства. І що найсмішніше у цьому всьому — почувши відмову, він запропонував нам дві гривні. Байдужої реакції він, мабуть, аж ніяк не чекав. Чого йому насправді було потрібно, я по сьогоднішній день не можу зрозуміти. Дві гривні на пиво…

Недолугішою пригодою для мене виявилась подорожу в один із місцевих вечірніх закладів. Мета, яку я переслідував — відпочити із друзями, яких давно не бачив, і, звісно, весело провести час. Однак, моя мета перетворилась у мрію вечора… І не тому. Що не було душі компанії, чи заклад поганий, не тому, що я зануда. Все трапилось тому, що навколо мене творилась незрозуміла катавасія.

В той вечір мене одночасно смішили й насторожували різні речі: дивувало, як можна було заїхати машиною на верх метрового стовпа, і розвертаючись, зачепити сусідню машину (потім ще й отримати на горіхи чи то за нетверезе водіння, чи то за не культурну поведінку). А також мене повеселив один хлопчина. На вигляд йому десь 22 -24 роки, кремезний хлопчина, хоча «пити» зовсім не вміє. Він більше трьох годин натхненно намагався довести всім місцевим кулакам, що витримає їхні удари. І тільки його припиняли бити, він знову уклінно просився диким риком (наче буйвола випустили покричати). Чим все закінчилось — не знаю, не вистачило терпіння додивитись трагікомедію.

Місто стає сірим, хоч завжди мені було вкрите жовтогарячими теплими кольорами. А зараз старші жінки схожі на маленьких п’яних хлопчиків, вечірні заклади — на п’яну трагікомедію…

Як би мені не хотілось змалювати рідне місто у найкращих тонах, все, на жаль завершується одним. Причин тому є багато. І зараз їх перелічувати — довга справа. Одне я знаю точно: щоб щось змінити починаймо із себе.