ЧАС: ДВІЧІ ТАКОГО НЕ БУДЕ...

Раніше я думав, що все ще попереду. Вважав, що можна відпустити той момент, але він повернеться. Ставив багатсько питань, на які відповідей не знаходив. Раніше я думав, що часу ще так багато, бо 60 секунд — це хвилина, 60 хвилин — година, 24 години — доба, 7 діб – тиждень, а 365 — рік.

Секунди я упускав, про хвилини забував, години не рахував. Так проходила доба, тиждень, рік… Ще вчора відсвяткував останній дзвоник в 11 класі. А сьогодні вже середина третього курсу. І бувають такі моменти, коли думаєш: «А що буде, якщо завтра я не проснусь?». Після таких думок починаю цінувати час. Але чи то елементарно не достатньо інтелекту, чи то я далекий від цього всього, та проходить година-дві, відволікаюсь і втрачаю лік часу.

Мені 19 «з гаком» років, і я не можу похвалитись великими досягненнями, вдалими справами чи ще чимось. Так, як і більшість із нас, навчаюсь в одному із вишів країни, просиджую годинами в соцмережах. Інколи пишу для себе тексти. Але що з цього? Якщо мене завтра не буде, то чи залишиться пам’ять про мене… Насправді, на це давно вже байдуже.

Але страх того, що завтра я не побачу більше нікого бере верхи. Переосмислення ставлення до ліку часу теж не пасує задніх. І цьому всьому є свої причини.

Якщо раніше я не замислювався про те, як скоро наступить завтра, і чи варто цінувати даний момент, то за буквально декілька днів я «переобув» своє ставлення.

Не так давно, точніше, минулої середи я мав нагоду зустрітись із людиною, яка мені чи не одна з найважливіших в моєму житті. Не хочу гучно говорити про те, ким вона мені є. Але доведеться дещо пояснити.

Познайомились ми так в класі 10, мені тоді було 16 чи 17 років. Зовсім зелений і ще нічого не тямив в (тоді це так здавалось) дорослих справах. Однак зараз можу сказати, що це було щось на кшталт великої симпатії. Рвати під себе аби закохати її в себе я не став. Навпаки, підійшов до цього всього обережно. Знаєте, моє ставлення до неї нагадує мені «відносини» сапера і бомби. Один неправильний крок, одне лишнє слово, зайвий подих приведе до фатальних наслідків. Ось і я в великих проміжках часу намагався не зробити нічого зайвого. Звісно ж, були певні «казуси», про які не приємно згадувати, але вони швидко забулись. Я довго старався не відкриватись. А за той час в житті пройшли декілька дівчат, які наче симпатизували, але це було далеко не те, що мені потрібно.

На початку 2 курс (наче), чи то в кінці першого, я, після довгого спілкування, цікавих розмов, відкрився цій людині. Я відкрив всі свої почуття, дав зрозуміти, наскільки вона важлива. Але що вдієш, нас розділяла відстань та й не для неї я, мабуть, придуманий. І ми продовжували спілкуватись. У неї вже з’явився хлопець. Вони й досі зустрічаються. Я довго відходив від поразки, але ще тривалий час плекав надії. Проте згодом я подумав, що все, наче пройшло, забув. «Мабуть не кохання було, а так…».

Декілька раз потерпів справді курйозних поразок в особистому житті, проте ці всі люди були прохідними.

Ось на днях я йшов по справах, знаходився в центрі Києва. Як завжди, по середам у мене практично пар немає. Виходимо в ефір, готуємось. В той день ще репетиція до зимового балу була, і з’явитись потрібно було обов’язково.  Проте я ще був у центрі і дуже спішив здати аудіо запис у фонотеку. Тут дзвінок. Мені давно вже ніхто не телефонував. Піднімаю здивований, до того ж, що це вона телефонує:

—   Алло! — і воно так плавно затяглось. В нотках голосу розпізнавалось приємне здивування. Я й справді був дуже радий чути цю дівчину.

—   Привіт! Чим займаєшся?

—   Я зараз в центрі, а ти в Києві? — якось зразу пригадалась попередня розмова про її приїзд в Київ на якусь конференцію.

—   Так. А де твій корпус знаходиться? Яка станція метро?

—   Головний корпус в центрі, а мій — на станції метро «Лук’янівська».

—   О, то значить я зараз в твоєму корпусі. В тебе пари сьогодні є?

—   Пар немає, але я близько 12 години буду в університеті.

—   Ну тоді ми зможемо зустрітись.

—   Мусимо зустрітись! — а в серці щось-таки перевернулось. Я дуже зрадів, забувши про все, що мені було потрібно. Вибігши із національної радіокомпанії, що на Хрещатику, 26, я швиденько побіг у ректорат, що біля Червоного корпусу. Зрізав половину дороги, побігши навпростець через Прорізну до Володимирської.

Справи вирішив дуже швидко, адже на мене чекає така персона, ще й в моєму університеті. Зателефонував, сказав, що через 40 хвилин буду повністю в її розпорядженні.

Я швидко збіг по ескалатору на Льва Толстого, перейшов на Палац Спорту і сів у потяг до Лук’янівської. А там на маршрутку і до Мельникова, 36/1. Я не зупинявся ні на каву, яку я кожного дня не пропускаю перед входом. Я не зупинявся на перекур, бо й так часу мало. Увійшовши в корпус, зразу зателефонував, домовились про зустріч. Я чекав, а час летів. Спочатку здавалось, що до зустрічі ще вічність, а потім хвилини стікали, стікали…

Коли зустрілись, я її обняв. Це було дуже приємно. Особливо приємно відчувати її обійми, вони були міцними і такими щирими.

Я не знаю й досі, про що я тоді говорив їй, для мене це здавалось якимсь белькотінням. Потім їй потрібно було йти і ми домовились про ще одну зустріч через годину. А потім ще. І кожного разу було так приємно обіймати її, відчуваючи, що ось, у твоїх руках твоя мрія, тільки не відпусти… Але я відпустив… Так важко, але так легко.

Після того всього я вже який день ловлю себе на одній думці… Я кохав, кохаю і, певно, буду кохати ще довго. 4 роки… Всі, хто був за ці 4 роки, вибачте мене, я не кохав вас, і що б я не говорив, я підсвідомо брехав. Я кохав тільки її одну. Я зрозумів, що кожна секунда, хвилина, година поряд із нею — це те, чого не вистачало мені всі ті 4 роки. Я був дуже щасливий! Я залишаюсь ним.

І щоб там я не говорив раніше, що б не казав потім. Я відверто кажу, що мені байдуже на те, скільки потрібно ще часу, скільки потрібно затратити сил і що зробити, проте я готовий пожертвувати всім, аби бути з нею. Я готовий віддати все…

Цінуйте кожну хвилину, проведену із коханими, чи близькими, чи рідними людьми. Будьте впевнені, не промахніться. Не задавайтесь лишніми питаннями, вони лише відволікають вас і витрачають ваш час. Тримайте тих, хто вам цінний поряд… Не відпускайте. Бо якщо відпустите, то раз і назавжди…

Я не знаю, для чого я це пишу тут, зараз. Але комусь це потрібно знати… Якось так. 

ЧИ ВІРИТИ І В ЩО?

Дідусі й бабусі ходять щотижня до церкви, аби вимолити гріхи всіх своїх близьких та свої. Великі дяді і тьоті йдуть на роботу, аби заробити гроші та прокормити сім’ю. Студенти йдуть на навчання, аби стати великими дядями і тьотями, які потім будуть "кормити" свою сім’ю. А хтось взагалі не є студентом і вже заробляє «копійку», аби забезпечити себе. Дітвора в школу ходить, бо так треба, так кажуть!

Так чи інакше, кожен в щось вірить. Одні у вищі сили, другі – в благополуччя через власну працю, треті надіються на те, що колись зможуть працювати і отримувати, і свято вірять в це. А деякі взагалі не знають, що їх чекаю через 20 років. Просто роблять те, що їм кажуть і вірять, що це правильно. Але є й ті, котрі давно вже в ніщо не вірять. Це щось на кшталт атеїстів у релігії, або ж глибше – реалістів у живописі.

І справді, глянувши очима реаліста на оточення, то залишається вірити лише в Бога (хоч існування того вже давно поставили під сумнів учені на зразок Дарвіна). Вірити у святість праці, що приведе до успіху – не варто! Вірити у святість вищої освіти, яка приведе до успішної кар’єри? Теж не варто! Собі вірити не завжди можна. А в що ж тоді вірити?

Наче все в «ері інформації» давно спростували. Спочатку придумали, а потім спростували. Я вже навіть стараюсь уникати новинних блоків на інформаційних порталах. Лише задовольняю свою інформаційну потребу декількома цікавими публікаціями порядку денного. Їх, на жаль, не так вже й багато. Яка сказав Віталій Портніков на міжнародній іспано-українській конференції: «В Україні журналістика ще не народилась». Влучно, проте ми не свідомі громадяни, адже не можемо аналізувати те, що читаємо. Нам не розжовують продукт, його навіть не готують на кухні «пера». Таке… Зібрали те, що свіжіше та й кинули, аби ми мали що проковтнути! А ми й проковтнули, певно, від голоду.

От і залишаємось біля розбитого корита вже другий десяток. А все тому, що свято віримо в те, що навіюють! Свято віримо в існування істини і життя поза смертю! Святом віримо в ідеал життя. Свято віримо в стереотипи, які кучка недорозвинутих примітивних клітин придумали і пустили на загал! Може, пора фільтрувати, блокувати, чистити те, що нам пропонують? Може пора користуватись інформацією так, як користуєтесь грошима в магазині, ви ж вибираєте якісний товар за власні кошти?

Що ви оберете: дешевий, проте дуже якісний продукт, чи дорожезний, брендовий, проте неякісний? Відповідь тут зрозуміла й очевидна для здорової людини. А чому тоді обираєте неякісний, проте брендовий медіа продукт?  

Давно пора вірити в реалізм. Не в себе і, навіть, не в Бога, а в цинізм. Успіх – лише проміжок. Розставити пріоритети на прикладі каменів – ось це важливо. Фільтрувати інформаційну «крупу» давно пора, але робити це потрібно цинічно!