ЩЕДРІСТЬ ЧИ ЖАДІБНІСТЬ: ХТО ПЕРЕМОЖЕ?

І знову нагрівається ситуація в країні. Вже котрий день кандидати не можуть розділити мандати, поки-що чинна влада не може натішитись перемогою (хоч зазнала фіаско), а голоси в деяких округах остаточно не підрахували. Люди знову пікетують ЦВК, десь в «глибинці» вистоюють майдани, а ми перед монітором.

Жебракувата влада наклянчала голосів. Досить-таки аморфна передвиборча поведінка опозиції теж щось нашкребла. Решту натягли собі ударівці, комуністи та свободівці. Конгеніально! У нас сьогодні знову передбачається політичний колапс. Регіони будуть кусати опозицію, а ті у відповідь відбиватимуться. Комуністи ганятимуть свободівці, а ті ж, у свою чергу, відбиватимуться булавами. І наче удар виступає такою «золотою серединкою». Якраз і ні, бо згодом частина відсічеться до регіонів, частина — до опозиції, а інші залишаться, щоб «досидіти» мандат. У той час наша економіка потихеньку рухне (хоча здавалось, куди далі), суди геть заплутаються у своїх рішеннях і просто закинуть все (хоча їм й так байдуже на людей, головне щоб гроші були), місцева влада старатиметься взяти все, що можна, поки є. Країна дійде до стану такої руїни, що розсипатиметься від бомбардування. І настануть часи, коли ми нікому не будемо потрібні, хоч й так це давно всім зрозуміло, та це ще приховують лже-діяльністю.

Моделюючи подальший розвиток країни я розумію, що виходу насправді немає. Залишається надіятись на Бога, оточуючих і самого себе. І якщо на Бога і на себе можна надіятись, то на земляків не варто!

Загалом, я маю життєвий пріоритет — не довіряти людям, бо всі нагло брешуть і шукають вигоду. Але є така «зла» життєва звичка допомагати людям, бо це їм потрібно. І наче сьогодні все гаразд, люди живуть, щось отримують, чимось займаються, щось таки розвивається. Нажаль, демократія у нашій країні далеко не на тому рівні, що в країнах Заходу, в країнах «великих можливостей», зокрема як у США. Там, до речі, нещодавно пройшли вибори: демократичні, чесні, легітимні. А головне, опонент Обами програв із честю, гідністю і розумінням. Після офіційного оголошення результатів привітав опонента і побажав подальших успіхах у роботі. Там вони справді думають про свою країну. Не дарма її називають «країною великих можливостей».

Але найпікантніша новина цього місяця, і, мабуть, одна з найнеприємніших — ураган Сенді в США (до речі, кожен шторм, ураган, природний катаклізм янкі звикли називати справжніми іменами жінок). І багато українців можуть сказати «Та що там ті американці, відбудуються і не відчують, багаті, влада хороша». Так, влада у них хороша, так, грошей у них вдосталь. Проте не це найголовніше! Відбудуються вони швидко, не відчувши проблем тому, що у них ментальність інша. Питаєте, до чого тут ментальність? Все просто. Люди тримаються в єдності, підтримують один одного, допомагають чим можуть, піклуються тощо. Чи в нас таке можливе? Банальні речі, але дуже дивують:

Відомо, що після урагану в населених пунктах зникла електроенергія. Проте, як ми бачимо на цій картинці, люди виставляють переноски із власних будівель, аби інші могли зарядити свої мобільні телефони. Наче нічого особливого, але цей маленький внесок психологічно об’єднує людей. Варто акцентувати увагу на тому, що не важливо що вони зроблять, і вони не оцінюють те, хто і як щось робить. Вони намагаються відбудуватись, віднайти себе і допомогти іншим. І так у них проблем ніколи не буде.

А давайте поговоримо про Росію (в яку більшість наших політиків інтегрується, до якої деякі з нас не проти приєднатись). Ви маєте пам’ятати відомий теракт в «Домодєдово», де загинули десятки людей, сотні травмовані і таке інше. Тоді ж, звісно, всі потрібні структури наче відреагували нормально. Було зорганізовану оперативну медичну допомогу, змобілізовано всі сили мчс, «швидкої», поліції, військових. Залучили додатковий транспорт на перевезення пасажирів… Та ви розумієте, що таке масова паніка! Той, хто знаходився в аеропорту, намагався якомога швидше його покинути, а рідні та близькі потерпілих, дізнавшись про трагедію, намагались потрапити на місце події із максимальною швидкістю. Відповідно всі намагались «зловити» таксі. Та тут ситуація стала критичною. Ті (власне теж росіяни, правда не всі) намагались брати за перевезення в 3-5 разів дорожче. Сума перевезень досягала навіть до 30 тисяч рублів. Дивна аналогія, правда? Там люди намагаються один одному допомогти, а тут — заробити на чужому горі.

А ще, до прикладу, 11 вересня 2001 року, під час теракту із торговими біржами, водії таксі розвозили всіх людей по домівках безкоштовно, бо розуміли силу всієї трагедії. Проте, коли був теракт у Білорусії, там ціни на таксі шалено зросли, адже люди боялись їхати в метро. Чи не так було і в Дніпропетровську, коли трапились вибухи на вулиці? Таксі теж підняли свої ціни, хоч вони йтак не є низькими сьогодні. В нас нічого дешевого немає.

А ось нещодавно викладач розказував на парі, що йому, нажаль, довелось потрапити в лікарню із серйозною хворобою. То його рідним довелось викласти на «лікарський стіл» 14 тисяч гривень, аби нормалізувати або ж врятувати життя людини. Чому так? Тому, що медицина хоч і безкоштовна, та в лікарнях пусто в медичних скриньках, а якщо є, то видають тим, хто в кишеньку білого халату засунув якусь куп’юру, бажано зелену і трьохзначну. Тоді інше діло, тоді вилікують. Що за люди? А ціни в аптеках просто б’ють рекорди по відношенню до економічного рівня. Люди хворіють, вони завжди це робитимуть. Така природа. І це прекрасно розуміють всі.

І як нам вижити, коли ми не гуртуємось , а лише шлемо поодинокі скарги, які так часто ніхто не помічає. А ЗМІ вже давно забули про своє призначення. Кормлять нас лише однією інформаційною гидотною, бо ними керують опорні монстри економіки країни. Лише час від часу випливають сюжети на телебаченні, чи матеріали в газетах, які наче делікатес для свідомого суспільства. Його тут же з’їдають, пережовують, випльовують і забувають. І знову та ж катавасія: політика, бійки, смерті, негаразди. Просто забруднюють наш й так не дуже свідомий мозок. І що далі, на когось чекатимемо?

Рішення приймати вам, шановні читачі, бо лише ви справжня опора бюджету, з якого мов ті свині з корита, кормляться владники, лобіюючи закони, щоб їм підкидували в корито ще корму… Лише ви разом можете зробити те, що так давно пора зробити! Але перш за все, розпочніть із себе. Розумію, процес дуже довгий, та не дайте загубити власну волю перед світом! 

ВИБОРИ БЕЗ ВИБОРУ

Температура політичної кризи в Україні незмінна з 2005-го року. І пов’язана з тим, що у політиці – чимало грошей,  політиків і  амбіцій, але відсутнє стратегічне мислення,  державні діячі і державна воля. Відтак, в суспільній політичній свідомості існує очікувана потреба в альтернативних  політичних силах і нових обличчях.  Саме цим пояснюється успіх Яценюка і Тигіпко на Президентських виборах 2010-го року, а також наявність власного електорату у таких аморфних і невиразних партій як „Україна вперед” та „Удар”.  За інших умов вони би  не мали жодного шансу. А, з іншого боку, пояснювати їх існування громадським запитом, значить вдаватися до цілковитої наївності. Адже за всіма дійовими особами виборів 2012 чується цілком впізнаваний голос одного єдиного суфлера - „Партії регіонів”.

Наприкінці липня мені надійшла несподівана пропозиція взяти участь у передвиборчій кампанії одного із кандидатів у народні депутати по мажоритарній системі, що балотувався на Вінничині. Мова йшла про те,  аби допомогти у роботі над політичною програмою та агітацією, запропонований гонорар свідчив, що кандидат потребує, скоріш дешевої, ніж кваліфікованої роботи.

Федір Кравець - висуванець  від партії «УДАР»  в одномандатному 17 виборчому окрузі Вінницької області  - невисокий, середнього зросту і середнього  віку чоловік. На круглому обличчі – традиційні українські вуса, любить носити чорний костюм і туго затягувати  ремінь, щоби він звисав, наче змій, - така портретна фактура кандидата. Власне, мені було запропоновано створити його публічну біографію та попрацювати над іміджевою складовою, для чого було створено окреме видання.   

У Вінниці мене зустрів на чорній „Сангйонг”  козацького типу чоловік, який представився запросто – Сашко. Він теж приїхав „підтримати” Ф.Кравця, щоправда, як і я не через симпатії до його політичних ідей. Виявилося, до речі, що він – справжній кобзар, яких в Україні вже майже немає. І, якщо припустити, що всі кобзарі живуть за рахунок подібних „підробітків”, вочевидь, незабаром зникнуть зовсім.

У перший день роботи нам необхідно було зняти присягу. До професійних студій пан Федір їхати відмовлявся, відтак, вирішили знімати в агітаційному штабі. На місці виявилося, що в кабінеті, де планувалося знімати, це зробити не вийде – неможна зупиняти роботу найманих агітаторів. «Краще відзніми присягу на білому фоні і спробуй накласти банер. Скачаєш його з Інтернету та й накладеш», - таку я отримав професійну пораду. Що ж... Подальший діалог пана Кравця з його представником дещо пояснив.  Голова обласного штабу Ігор Ткачук  на прохання підтримати фінансово сказав: «Хлопці, немає на сьогоднішній день грошей, не виділяють».

Але всім відомо, що по 11 виборчому окрузі  кандидатом в депутати від «УДАРу» йде Людмила Станіславенко – дружина І.Ткачука. Сам він  21-й номер у пропорційних списках, а його рідний брат - заступник обласної організації – 46-й. Укріплюючи свої шанси потрапити  до Верховної Ради, вони певні, що для успішних виборів кандидату необхідно приблизно 250 -300 тисяч американських доларів.

Будинок пана Кравця  -  не царські палати, рядова будівля, що заховалася серед інших сільських хат: три кімнати і літня кухня.  Сила агітаційних засобів  — розкладний столик з газетами та брошурами «УДАРу». Його, до речі, аби розмістити, необхідно заздалегідь  забронювати місце, бажано, ясна річ, у людному місці. Наприклад, біля входу до критого ринку, де ми й розміщуємося  на другий день моєї роботи.  Під стінкою одного із торгових павільйонів ми встановлюємо столик, кобзар Сашко дістає свою кобзу і починає грати. Він – наша „фішка” – одразу  привертає увагу перехожих. На відміну від пана Кравця, якого ніхто не знає, бо його обличчя не розтиражоване зовнішньою рекламою.  Тут набагато краще знають Матвієнко або Заболотного – вони на біг-бордах у самісінькому центрі ринку. Фото пана Кравця -  3х4  - ефектно красується лише на маленькій брошурі. Починається дощ. Усі агітатори швидко розходяться, але не через негоду. Їх час треба оплачувати, а грошей на це у штабі – немає.

Процедура жеребкування представників на виборчих дільницях, що відбулася того ж дня у місті Ладижині, пройшла спокійно і без підозр у фальсифікаціях. І ми поїхали в село Соболівка, де мешкає 3 тисяч голосуючих. У цей день громада святкувала, і, очікувалося, що можна буде роздати агітацію власноруч та поспілкуватися із людьми. Однак вулиці села були спустілими, а голови сільської ради  (до якого вирішили піти прямо додому)  вдома не було. Поїхали до нього – на роботу. Розмова, щоправда, у пана Кравця з паном головою, не складалася, бо останній, висловивши свої політичні переконання, зазначив, що в партію „Удар” не вірить.

Наступного дня ми готувалися до ефіру на вінницькому державному телебаченні. Було запропоновано, або надати відзнятий матеріал, або виступити в прямому ефірі. Виступати пан Кравець боявся, тому знімали ролик, бюджет якого був меншим за копійку. Якість знятого – театральні синхрони колишніх співробітників пана Кравця – цілком відповідали наявному фінансуванню  Федір Кравець був кандидатом у депутати, але все вказувало на те, що такі люди депутатами бути не можуть – прості, наївні і чесні.  

У Києві пан Кравець сфотографувався у професійному фото-салоні. З цієї нагоди він одяг  краватку: «у всіх фото з краваткою, а у мене без». Там же ми зробили фотомонтаж Федора Кравця із Кличком. Виявляється, у третьому тисячолітті, аби створити політичну силу зовсім не потрібно мати спільну політичну думку, тим більше – обмінюватися поглядами на партійне життя. На з’їзд партії, що відбувся 14 жовтні, пана Кравця запрошено не було.  Натомість  київському штабі „Удару” на агітаційному столі пропонувала себе партія «Україна — вперед!». Така собі політична еклектика і діалектика.  

У Києві ми обговорювали створення партійного видання.  Головний редактор пропонував  усім мажоритарникам будувати власну вкладку по його ж макету, де не рекомендував змінювати першу та останню сторінки.  Там якраз зазвичай йшли „п’ять ударів Кличка”. Хоч насправді передбачалось представлення власне самого кандидата. Вкладку „пана Кравця” було зроблено.

Цікаво, що напередодні самовисуванець Микола Кучер запропонував пану Кравцю 500 тисяч гривень за те, що той зніме свою кандидатуру з виборів. Але той, як він сказав, відмовився у силу своїх переконань та цінностей. Відмовив із дещо наївними словами, що його висувала партія, яка через короткий час винесла рішення про зняття 32 кандидатур (зокрема 26 із них -на користь опозиції та 6 - на користь само висуванців). Серед них - Федір Кравець. „Мій” кандидат тільки хотів щось сказати, як йому швидко пояснили, що висловлюватися не потрібно.

За законом України «Про вибори до Верховної Ради» кожен кандидат, який хоче зняти свою кандидатуру, повинен написати заяву про таке бажання. Але, якщо партія приймає рішення на з’їзді, достатньо подати його в ЦВК. Це нормальна процедура, якби не одне важливе спостереження. Пана Кравця зняли на користь Григорія Заболотного, а він не приховував, що є протеже Петра Порошенка. Останній же, не дивлячись на активне помаранчеве минуле має цілком „регіональне”, біло-синє теперішнє, будучи міністром  нинішнього уряду. Відтак, в окрузі лишився один Микола Кучер, який, як всім відомо, давно є провладною людиною. Так кому насправді намагається партія В.Кличка  нанести свій удар?