… За хвилину машина мчалась серпантином Кримських гір. За кожним поворотом нові гори, скелі. Десь глибоко в далечині синіло блакитне море, зливаючись із небом в єдине ціле. В котре я переконуюсь в тому, що у природи не відняти фантазії. Жоден дизайнер не позмагається із природою. Та викручує гори у всі можливі сторони, обсипає їх різними хвойними деревцями, лісовою живністю. Загинає дорогу і різні боки, аби ми мали можливість подивитись із висоти на її могучу силу будувати світ.
Каплі дощу омивали лобове скло. Машина гуділа, підіймаючись у гори і тихо послаблювала механічний гул мотору, спускаючись по серпантину. Я завжди слідкував за білою смугою, котра завжди попереду. Але цього разу мій зір розлітався по всі боки дороги. Бо там, десь в далечині – скеля, з котрої хотілось б злетіти у вільному падінні, прямо перед нею густі ліси, над якими б хотілось піднятись у море, пролетіти старенькі татарські поселення і просто пірнути у синє Чорне море. Яке ж воно прекрасне: сонячні промінчики витанцьовують танго, а шум морських хвиль вибиває тактичний ритм.
Праворуч – скеля, ліворуч – море. І я відчуваю, як знаходжусь між двома стихіями планети: море і земля. Так хочеться їхати й спостерігати за приливом хвиль, тихим височіням скель і доленосною дорогою років.
Але мені вже не так просто сидіти в автомобілі і подорожувати Кримом. Десь там, глибоко серед скель, в далечині дороги є та, котру зустрів на схилах берегів Дніпра. Може то мені й здається, що я ніколи її не залишу, але стискання грудної клітки після довгих пустих гудків у телефоні говорить мені про те, що без неї мені гірко.
Мені б лише на секундочку почути її голос, глянути їй у вічі й побачити посмішку. Щоночі, зазвичай, так і відбувається. Але це лише сни. А я хочу реальності. Я хочу реальних почуттів, реального дотику, реальних слів. Я хочу бачити, як витанцьовують промінчики кримського золотистого сонця на її обличчі, і як мружаться очі від незручного світла. Як куйовдить волосся морський вітер, роздуваючи довгі пишні пасма по всі боки. Я лише уявляю, як виглядає вона у цей момент. І дякую природі за те, що дарує таку, як вона цьому білому світу.
Інколи мені здається, що під неї й підлаштовує природа свої ландшафти. Ось до прикладу Кримські берега. Як пояснити їхню могучу силу і вічну боротьбу із морем? Маю на те лише одне для себе пояснення. Природа хоче показати, як бушує душа у неї. Кожна емоція вдаряється об скелі терпіння і не випускає за межі берегів. Емоції, наче бурхливе море і в шторм і штиль доходять до берегів і обмивають своїми почуттями, але не дозволять собі вийти за рамки. Бо ніколи хочеться витягнути з неї ті декілька приємних слів, що відкриють її повністю. Але жоден штучний ураган не викинув ті декілька слів із душі.
Чи той же Київ. Місто, що завжди живе, не спить, працює! Так і вона, немов та бджілка, не покладаючи рук, все щось сидить, читає, пише. І що найдивніше, допомагає усім. Так і Київ. У 2010 році вперше пустив мене у своє серце, так і не відпускає досі. І де б я не був сьогодні чи завтра, що б не бачив. Та кращого міста мені не знайти. Воно мене вивчило, працювало над мною і дає шанс у майбутнє. Природа дарує нам такі місця для того, аби ми могли жити із насолодою та із користю.
Так і вона. Дарована нам для насолоди, для життя, для успіху. І як прикро чекати її у безодні. Давно мрію про ту зустріч із наступницею природи, котра зуміла поєднати у собі усі сили і стихії. Таїти десь у глибині душі і не відкриватись до останнього. І машина мчиться по Південному берегу Криму. Лобове скло омите дощем…
Я вже писав про дивний вечір на «Воздвиженці». А сьогодні так, декілька слів про те, чого мені хочеться зараз, у Криму. І якщо комусь би вина попити, чи на сонці поніжитись, у морі похлюпатись, чи в гарячий пісок заритись, то мені б на секундочку її. У теплий літній вечір на березі Криму. Одним оком глянути і посміхнутись…
