Якщо б я не чув, не говорив би. Якщо б не знав — мовчав. Я чув і бачив — не мовчу. Просто так мені легше стає.
Сьогодні
їду в «маршрутці» додому, і чую, як водій налаштував радіоприймач на потрібну
хвилю, де транслюють найсвіжіші новини. Я теж свої «локатори» налаштував на ту
ж хвилю і почав прислуховуватись. Як-не-як, журналістська цікавість. Там щось
знову про Тимошенко говорили. Та скільки ту жінку можна мучити? Вона й так вже
за гратами чахне. Не лікують її, а та все протестує, тримається, надіється.
Мабуть, сильна. Має багато волі у собі і зовсім не боїться тієї страшної
смерті. Нам би всім таку витримку, то може, не було б того, що маємо.
А ось
коли я почув слово «шахта», серце зразу почало сильно стукатись. За секунду
промайнуло тисячі думок. Не вспів і слова промовити диктор, як я вже собі
подумки думаю «Лиш би не львівщина, лиш би не львівщина!». Так, мені страшно.
Батько на шахті. Там й так зараз твориться щось незрозуміле. То горять шахти,
то давить когось, калічить. А батько то один.
В мене
батько один, і в когось був теж один. По тому радіо, наче винесено вирок,
протрубів басистий голос «одна людина загинула». Це ж хтось вже не повернеться
додому. Нікого не обніме, не зігріє теплим словом. Це вже немає людини.
А що, в
когось кишеня зростає, і не важливо йому, чи вмирає людина, чи калічиться… Той
бідний шахтар йшов на глибину, знаючи, що ризикує життям і в будь-який момент
може більше не побачити небо. І за що? За копійки. Про це говорять, говорили і
будуть говорити. І я вже про це казав чи писав, навіть не пам’ятаю. Але доки той
«дядько» їздить на «мерсі» «сл» класу, доти буде гинути звичайний трудяга, який
щодня спускається на глибину в грязюку, пилюку і газ. Одним словом, лізе в
повне пекло.
Якось
дивився передачу на «плюсах» про аварію на шахті Засядька. Наскільки правду говорили,
судити не мені. Але з того, що почув — був шокований. Як виявляється,
концентрація газу на тій шахті перевищувала норму у десятки, але начальство
давало наказ лізти на глибину і працювати. Бо вугілля — це гроші. Всі ті
індикатори накривали куфайками, щоб не пищали і вперед до роботи. Маленька
іскра від лопати, найменші електричні несправності, появляється іскра і …
БУМ!!!! Неправильна вентиляція, неправильний баланс кисню і газу метану і знову
ж таки … БУМ!!!! Всі про це знали. І всі на це закривали очі, бо в цій країні
править не людина, не механізм, а прості папірці різного кольору, через які
безліч смертей.
То до
біса така робота. Нехай би хтось один із тих власників елітних машин спустився
під землю і взнав, яка приємна робота там, особливо із обладнанням ще 70-80-х
років 20-го століття. Я, звісно, не проти того, щоб кожен заробляв, як може і
на що вчився. Але будьте розумними. Чому комусь можна працювати у теплому місці
за таку ж зарплату та ще й, інколи, із такою ж освітою?
І
знаєте, цей випадок не один такий, їх багато. Я не писатиму тут про статистику
смерті шахтарів під час виробничого процесу, бо це й так загальновідома цифра «багато».
Добре.
Припустимо, що гірник пропрацював у шахті років так 15-20 і пішов на пенсію.
Але як він виглядав, коли вперше ступив за ворота шахти і як виглядає після
того, як вийшов на пенсію. Це дві різні людини, стан здоров’я яких вже ніякий,
старіння не на 20 років, а на цілих 40 вперед. Та у них навіть пенсії ніякі, не
вистачає щоб оплатити лікування. Куди ж котиться цей світ? І чи варто віддавати
життя комусь заради новенького авто? Живемо…
Комментариев нет:
Отправить комментарий