Я хотів посміятися
долі в очі. Написано це було ще давно і ніхто цього не бачив, ніхто не читав. Я
сам вперше про це дізнаюсь… В контексті того, що відбувається у моєму житті за
майже вже 20 років, я вперше відчув себе на високих схилах альпійських гір. Я
вперше відчув вільне падіння над Гранд-Каньйоном. Пришвидшене серцебиття зміг
відчути ледь не весь Київ…
Цей феєричний уривок
зафільмувався у моїй голові на все життя, і щохвилини, щогодини я перемотую ці
кадри і намагаюсь переглянути ще раз, до деталей!
Що ж таке
трапилось? Не секрет, що я закохався. Міцно! Міцніше нікуди… Затьмарений
почуттями, я поводжу себе кожного дня мов маля, котре радіє будь-якій прикрасі,
що дають чи показують їй. Я ніколи не думав, що може збутись те, про що я мріяв
все життя…
Холодними вуличками
не зовсім весняного березня я прогулювався не сам. Навколо тисячі людей
добирались всіма можливими вільними шляхами додому. Шуміло метро, гуділи
автомобільні сигнали і, як завжди, могутніми легенями сопів сам Київ. На вулиці
вечоріло, подекуди запалювались перші вечірні ліхтарі, а придорожні кафе манили
своєю теплотою в гості. Замерзлі пальці міцно тримали поряд ту, котру не хотів
ніколи відпускати… Знову посмішка на обличчі, незрозумілі жарти, які
сприймались належним чином. Сором’язливий погляд, випалюючи мої очі, проникав крізь
душу і вимітав із неї будь-які сумніви. Вона буде моя!
Повз ковзали
київські широкі вулички, під ногами прогиналась земля, змочена снігом… А чи то
снігу було стільки… Я нічого не помічав у той час. А погода: чисте і прозоре
небо, засмічене зірками, яскравий місяць, що обернувся обличчям до глядачів —
шептали про найближчі зміни… Я нічого не розумів та й не хотів, бо в той час
все було дійсно фантастичним і доволі незнайомим для мене.
Ноги несли по вже давно
знайомими мені стежками у невідому висоту. Фарфоровий сніг на узбіччі Андріївського
узвозу роз’їдав ноги холодним тремтінням. В якусь мить вони просто повели до
дивних металічних сходів. Ріжучий погляд знову і знову пронизував мене наскрізь.
А ноги несли…
Сходинка за
сходинкою долалась із насолодою. І ось вона – свобода. Навколо розлігся широкий
Київ, розрізаний навпіл Дніпром. Десь глибоко внизу видніються казкові
будиночки «Воздвиженки». І ось він, той дивний момент, котрий я прокручую
щохвилини, щогодини…
Обійми. В такий
холодний вечір мені не було так тепло ніколи в житті, навіть коли я грівся біля
вогнища, поблизу Славського! Вітер рвав її шовковисте волосся, розкидаючи по
обличчю. Ті ніжно зелені, чи голубі… Знаю, що очі кольору мого щастя, знову
випалювали, цього разу щось більше, щось важливіше. Притуляючись до її щоки
тіло заливалось кров’ю, а та бурлила, піднімаючи в організмі температуру.
Моторна робота серця заливалась адреналіном, червоними клітинами і всім-всім!
Ритм серця трусив землю, а та, у свою чергу, мужньо стримувала всі поштовхи.
Навколо світ завмер, зупинились всі годинники. Перед нами відкрилась вічність. Час
покинув наш простір. Затихли звуки, завмерло місто, зник вітер. Мовчання. Тиша.
А слів було мало, і вони в той момент були зайвими…
Я не забуду той
день, 25 березня. Я не забуду той вечір, не забуду ті почуття. Я їх збережу,
пронесу крізь роки, століття, віки! Можливо,
я знову пройдусь тими вулицями, які стали частинкою мене, на яких я залишив
частинку себе, згадаю тебе і пробурмочу:
Ти та, чиє обличчя
рідне,
Ти та, кому на все
життя клянусь!
Ти та, без кого моє
серце бідне,
Ти та, до кого
завжди повернусь!
