Мій рідний Червоноград — велика трагікомедія

Мабуть, я дуже мало буваю вдома. Я звик до шуму, до вічного «Броунівського» руху у великих скупченнях народу. Безперебійне курсування маршруток і неадекватна поведінка водіїв на дорозі. Я звик до пішохідних й підземних переходів, до зеленого світла на світлофорі. В Києві завжди кипить життя 24 години на добу. Я вже декілька років звик до нашої столиці, я дуже швидко до всього звикаю. Не знаю., наскільки це все добре, але у всьому цьому є свої плюси та мінуси.

Проте сьогодні мені не хочеться говорити про власне «Я», про те, чого бажаю, і чим пишаюсь. Сьогодні я находжу необхідним написати про моє рідне шахтарське містечко.

Воно розкинулось на берегах повноводного, скаламученого Західного Бугу, що вирує попри зелені соснові ліси, високі терикони. Десь в глибині лісу видніються височенні димоходи котелень місцевих шахт, що вп’ялись у глибоке небо й курять купи диму. По той беріг ріки, в сторону прикордонної зони із Польщею, розкинулось прекрасне шахтарське містечко Червоноград. Йому характерна риса горбачовської перебудови. І нікому не секрет, що в радянські часи місто виросло мов гриби на дощі.

І які тільки вулиці не ріжуть місто вздовж і поперек. Тут і вулиця імені Степана Бандери, Василя Стуса, і проспект Шевченка, і метра української журналістики 60-х років — Симоненка. До речі, проспект Шевченка називали колись вулицею Леніна, але натерта лисина великого вождя і революціонера набридла місцевим і разом із пам’ятником Леніна зникла вулиця, натомість, наче й на своє місце, прийшов вічний символ української державності — Тарас Григорович Шевченко.

Тут пройшло вже зріле моє дитинство. Я пам’ятаю вже забудовані сьогодні пустки, пам’ятаю момент зведення височенної церкви, перше візуальне знайомство із мотоциклетними гонками «Спідвей». Тут і вперше закохався, вперше до школи пішов… Згадати є що: приємне й неприємне.

Проте, приїжджаючи щоразу додому, я дивуюсь все більше і більше. Не те, щоб я такого ніколи не бачив, не те, щоб я цього не розумів. Я дивуюсь тому, що це відбувається, і з шаленими темпами росте.

Що саме? Ще на Новий Рік я був здивований атмосферою в центрі міста. Під глухувате звучання колядок на місцевій площі гуділа молодь і не тільки. Навколо пусті фляжки з-під шампанського, горілки, вина, пива. А небо розривається від ледь не гарматних пострілів різного роду піротехніки. І щодалі відходжу від колонок, де звучать колядки і різні народні пісні, тим менше я їх чую, бо гуляють добряче. І так цілісіньку ніч, а потім комунальним службам роботи на два дні.

І все б нічого, якби не наглість молоді. Лайка лунає зі всіх боків. Я вже подумав бо, що тут зародився новий діалект. Дітвора, що на вигляд ще немає й 18. відкрито розпиває алкоголь і не соромиться затягнути цигарку до рота. Йдучи подалі від того нелюдського і противного мені шуму я зіштовхнувся із доволі смішною ситуацією. Молодик, років так 23 із «гаком» підійшов до мене з другом і намагався випросити всіма можливими способами у нас бодай дві гривні на пиво. І погляд у нього був такий, наче ми йому винні пів царства. І що найсмішніше у цьому всьому — почувши відмову, він запропонував нам дві гривні. Байдужої реакції він, мабуть, аж ніяк не чекав. Чого йому насправді було потрібно, я по сьогоднішній день не можу зрозуміти. Дві гривні на пиво…

Недолугішою пригодою для мене виявилась подорожу в один із місцевих вечірніх закладів. Мета, яку я переслідував — відпочити із друзями, яких давно не бачив, і, звісно, весело провести час. Однак, моя мета перетворилась у мрію вечора… І не тому. Що не було душі компанії, чи заклад поганий, не тому, що я зануда. Все трапилось тому, що навколо мене творилась незрозуміла катавасія.

В той вечір мене одночасно смішили й насторожували різні речі: дивувало, як можна було заїхати машиною на верх метрового стовпа, і розвертаючись, зачепити сусідню машину (потім ще й отримати на горіхи чи то за нетверезе водіння, чи то за не культурну поведінку). А також мене повеселив один хлопчина. На вигляд йому десь 22 -24 роки, кремезний хлопчина, хоча «пити» зовсім не вміє. Він більше трьох годин натхненно намагався довести всім місцевим кулакам, що витримає їхні удари. І тільки його припиняли бити, він знову уклінно просився диким риком (наче буйвола випустили покричати). Чим все закінчилось — не знаю, не вистачило терпіння додивитись трагікомедію.

Місто стає сірим, хоч завжди мені було вкрите жовтогарячими теплими кольорами. А зараз старші жінки схожі на маленьких п’яних хлопчиків, вечірні заклади — на п’яну трагікомедію…

Як би мені не хотілось змалювати рідне місто у найкращих тонах, все, на жаль завершується одним. Причин тому є багато. І зараз їх перелічувати — довга справа. Одне я знаю точно: щоб щось змінити починаймо із себе.