Три колони, що мовчать

Сьогодні вечір дещо пустуватий. На столі недопитий чай, розрізаний лимон на дві частини. Цілий день хотілось чогось кислого. І наче прийшло, те кисле. Кожного ранку я перегортаю день, як сторінку книжки. Щось десь занотовую, щось просто пропускаю, вважаючи це не цікавим. Але сьогодні настільки все пусто, що є бажання викласти на папір свій день.

Не знаю, як правильно підвести до того, що хочу сказати, а я й не скажу все те, чого хотів. Але мова буде йти про три колони, котрі завжди мовчать. Чомусь мене таки дивує завжди те, про що я пишу. Сформувавши тему, чомусь в голову прийшла назва «Три колони, що мовчать». З одного боку я аргументую таку назву собі тим, що в житті завжди є три етапи. Є минуле, теперішнє і майбутнє. А ми знаходимось у трьох відрізках часу: дитинство та молодість, середній вік і старість.

Про що мовчить минуле? Найпрекрасніший і найсвітліший етап нашого життя – це дитинство і молодість. Ми завжди серцем залишаємось у тих далеких роках. Мабуть, зараз у вас посмішка на обличчі: чи то від того, що згадали своє минуле, чи тому, що я пишу це лише у своїх 20. Я згоден, що не маю права робити глобальних чи, навіть, локальних висновків. Будучи старшим, я впевнений, що багато чого зміниться. Але те, що у мене є зараз, ніколи не буде завтра!

В дитинстві ми можемо без проблем робити дурниці і нам це пробачать, бо ми ж діти. В дитинстві нас мало що хвилює, у нас частіше посмішки на обличчі, менше образ, менше зрад і любов щира.

Молодість – юнацькі роки, підлітковий вік, перше кохання, щире і незабутнє. Ще тисячі слів, із якими насправді асоціюється молодість. І вона завжди у минулому. Це роки, коли вперше крокуєш у доросле життя, вперше розумієш всю гіркоту відповідальності за себе, близьких, оточуючих. Вперше робиш серйозні вчинки, помиляєшся, вчишся. Чимало дурниць кожен із нас у свої надцять з гачечком років зробив. І хтось, мабуть, шкодує про такі вчинки, хтось — сміється, хтось просто робить висновки. У кожного своє, на це воно й дано, те молоде життя.

Етапом пролітає молодість, наче вантажний потяг. По коліях прогриміли останні важкі металічні колеса, відкрився шлагбаум на переїзді до нового проміжку життя. І лише десь глибоко у серці залишається відлуння від колісного стуку об рейки.

Середній вік.  Ще там не був. Але він мені здається чи то сірим, чи то веселим. Бо проблем не позбутись. Щодня турботи. Чи то дитину в садок (школу) відправити, чи то студента підтримати у навчанні, чи то за комунальні послуги заплатити, оренда, кредити, робота… і ще багато буденної рутини. І щодня котлован на вогні, у якому всі варяться. Для мене це чорно-білий період, де дуже й дуже багато відтінків сірого. І єдине задоволення – це спогади про минуле, про молодість, дитинство, яке у собі уособлюють вже наші діти…

Роки летять, на крилах із собою приносять старість. І це мов вирок. І наче добре, бо за плечима кольорова дорога, наповнений склад спогадів, приємних днів і моментів. Але і вирок тому, що все що ми маємо і все що набули із собою не заберемо. Старість – це етап, коли цінують твої сиві волоски, але це і той етап, після якого продовження ми не знаємо. Є воно, чи ні, не так вже цікаво. А те, що залишимо ми слід після себе, чи ні – запитання, звісно, серйозне. Але якщо у нас будуть діти, то буде нове життя, а якщо буде нове життя – буде слід.

Ось і минуло життя. Три колони, що мовчать. І кожна тримає свою ложу. Цінуйте час, цінуйте кожну мить, бо більше такого ніколи не буде!