Ура, я багатий!

Я багатий! І мене не пограбувати, як би цього не хотілось. Я відчуваю себе самодостатнім, повноцінним. Відчуваю себе справжнім, як свіже повітря.

Я відчуваю, що я не є раб системи. Справді, не можу зрозуміти, де тут дисонанс, коли я іду не в той бік? Куди хочу, туди і йду! І мене це тішить. У нас у всіх завжди є якісь ігри, в які ми кожного дня «задротимо». Але відмінність ваших ігор і мого життя у тому, що я без кнопки «стоп» і «рестарт». І пора вже мені якось згадувати те, що я опустив.  Стільки всього проходить повз, ще більше залишається в серці.

Вчора я розбив на шматки телефон. Загубив у купі листя батарею. Ногами шукав її під ліхтарем. Наче всі зговорились і заставляли мене мучитись. Батарею потрібно було терміново вставити, а її не було. Підійшов маленький хлопчик і запитав, що я шукаю. Я із посмішкою відповів, що загубив себе. «А як ти можеш себе загубити, ти ж тут. Давай будемо шукати разом». Років йому так 5, не більше. Смішно говорить, ходить теж смішно. І довго він за мною ходив по колу. Батарею я такі не знайшов. В голові своє сидить. Про хлопця забув вже. І вже іду потихенько з алеї, як він підбігає і запитує, чи знаю я, що найсильніше в людині. «Найсильніше – то серце». Я промовчав, оглянувся, де його батьки. Було вже пізно. Я йому посміхнувся і пішов далі, додому.

Може, я і не такий сильний, як хлопчику здалось. Може, не так воно, як я малюю. І хай біс із цим. Я не боюсь отримати мітку. Байдуже. Хочу ще краплю еліксиру терпіння. На декілька років вистачить.  А там усе буде добре. Там усі звикнуть до мого анти-Ви. Я не я, коли є Ви. Я є я, коли Вас нема.

І мені нічого не потрібно більш, ніж бути собою… І бути із найдорожчим, що є у мене. Не жити спогадами, а творити їх. Не казати слова, а дарувати їх. Цілуватись, посміхатись і радіти свої найдорожчій частині мого серця. У тій половинці кров очищується.

Без дисонансу.