Жара, а мені холодно. Не гріє а ні музика, а ні тепле слово. Мені байдуже. Хочеться із кимось поділитись власними думками, які такі не доречні і досить таки дивні. Але в той же час і не хочеться ними ділитись. А хто правильно зрозуміє? Ніхто. Всі вміють лише поради давати, говорити, як правильно, що робити... А мені не потрібно казати, що і як робити. Сам знаю, сам розберусь. Я лише хочу, щоб мене вислухали. Дивно, звісно, але цього хочеться найбільше. Хочу, щоб мені дивились в очі, і який би я "брєд" не ніс, мені б кивали і вдавали б, що розуміють мої, так би мовити, "розумні" речі. Я розумію, що мій світогляд не обширний, не такий великий, глобальний, як в інших. Я всього лише пересічний громадянин=))) Звичайна особа реальності. Мій мозок "по вуха" в прянощах несамовитого сьогодення. А мені то що до цього?
Інколи так приємно сидіти на березі Дніпра, чи десь на окраїні Києва, слухати музику чи просто без нічого вслухатись в тишину і спокій. В голову приходять нові слова, рифма і інша літературна "фігня", а мені що до того?
Сьогодні йду по вулиці з пар. Настрій ніякий, бо в тілі дискомфорт (не фізичний, а душевний!), хочу послати всіх, що оточують. (До речі, ще раз переконуюсь, що я жахливо не люблю людей. Навколо всі просто бісять, нервують. Хочеться просто вистрелити кожному у вісок із великокаліберного револьвера, щоб мозок залишився на стіні, жаль, що це не мій стиль, та я законом заборонено. P.S. Я не хворий, скоріше занадто здоровий.) Так ось, іду я по вулиці, майже підходжу до гуртожитка, в якому, як завжди, жахливий безлад, противний запах, що дратує ще більше, і розумію, що я побачив, як із світлого дня робиться темнота. Таке враження, що щойно передивився відеоролик, де при швидкій перемотці показуються захід сонця. Ось щось типу того я відчув, чи то зрозумів, чи то просто помітив. Та менше з тим. Згодом відчува, як серед холодного осіннього вітрища пробивається теплий, літній. Наче навіює спогади з минулого символізуючи прорив у майбутнє через теперішнє. Заставило замислитись. Що таке вітер? Якась фізична дія навколо наз простими словами, а насправді - розумна абстрактна істота, що завжди щось нам розумне підказує.
 |
| Осінь і вітер. Фото не моє, але мені подобаються кольори. |
Час. Летить так швидко, або так повільно. Як коли. Сьогодні, як і попередніх декілька років, час для мене летить просто шалено швидко. Лише моментами він тягнеться у двічі, а інколи і втричі довше, ніж зазвичай. Та нічого, це не на довго. Виникає питання, а чому він так довго тягнеться?! Тому, що нам погано, важко пережити якийсь момент, а час просто знущається з нас, давить, ломить, ріже... А коли нам добре, час завжди летить швидко. Він не хоче, щоб нам було добре, щоб ми тішились... Він знову ж знущається. Не люблю час, не люблю годинник, циферблат. Коли я бачу щось подібне, завжди виникає бажання розбити, поламати... Та не завжди можна. Потрібно орієнтуватись в соціумі =))))
До біса те життя, якщо воно розділяється на добре і погане. До біса те життя, яке знущається, гнобить, лабає, дражнить... До біса. Хочу щось нове, неймовірне, цікаве.
Здавалось б, все на місці. Дах над головою є, хорошу освіту здобуваю, батькі живі-здорові, рідні, близькі майже поряд (чи то мені так здається), не бідую, одітий... А де ж посмішка, чого немає? Може кохання, в мому віці всі над цим задумуються... Це ж так модно і до того ж фізіологічно природньо. Та ні... Я вже звик до того, що відмоляють. Навіщо старатись. Хто б і що не казав, як би це не було неправильно, скажу одне - мені байдуже. Але в дечому я жалію.... По-перше, в тому, що я у всі сторони кидаю своєю байдужістю. По-друге, що мені і справді байдуже. По-третє, що я розумію, що все владнаю (не розумів би, владнав би швидше). Та й на останок, не хочеться поки-що змінювати щось. Мені відмовили, ну і що, згодом ще хтось буде. А якщо не буде, значить відмовить. Одне з двох. Так буває завжди. І завжди є вибір, чим тут перейматись. Сьогодні запросив дівчину прогулятись - відмовила. На днях запросив іншу теж прогулятись, зустрітись, посидіти десь, теж відповила (вже вкотре), і так кому що не запропоную, завжди знайдуться важливіші справи. А й правда, яка там зустріч може бути важливою? Навіщо? Це ж не обранець, навіть не друг, а хлопець, який вчиться в нашому "універі". Дивно... Дивно... Куском м’яса себе почуваю, до того ж не потрібного, собачого.
Кохав. Було таке, було. Але зрозумів, що не потрібен я... Взагалі. Навіщо я буду себе нав’язувати? Дурацька ситуація вийшла. Але я не жалію те, що сталось, жалію те, що розтріпав всім, хто і як мені подобається. Виніс на майбутнє для себе урок, точніше декілька уроків: Хочеш досягди успіхів - сиди і мовчи. Хочеш кохати, кохай мовчки. Хочеш зустрічатись, шукай іншу...
Не жалію, що говорив щиро, жалію, що так багато. А тепер байдуже, а й справді, для чого мені це?
Ще багато чого наболіло за доволі таки короткий термін, але розкажу пізніше. Легше стало, але... Треба покурити... До речі, щодо куріння. Намагався кинути курити, але не так це легко, як здавалось на перший погляд. Я вже дуууууже мало вживаю алкоголю (дуже рідко, раз в місяць і то з певної нагоди), а ось із курінням не так. Завжди думав, що можна в будь-який момент перемогти себе і кинути палити, але ні... Можливо, мені потрібна дівчина, яку б я кохав, і лише одним її поглядом я б не захотів курити. А хто? Хто? Нема... Та пішло воно все, мені байдуже, житиму, чи помру...
Як завжди, це ніхто не читає, але всім знову привіт. Надіюсь, я вернувся=)
Комментариев нет:
Отправить комментарий