Воїни поза цивілізацією

Я йшов по проспекту Перемоги уже 20 хвилин. Не спішив. Я роздивлявся будинки, машини, людей. Більшість із перехожих навіть не задумуються над тим, що твориться навколо них. Йдуть повз високі паркани, прекрасні будівлі, ресторани. Йдуть собі, та й годі. У кожного своя мета, кінцева точка маршруту. А я йшов без кінцевої точки. Просто йшов по проспекту й дивився на київське артеріальне життя.

Мені пригадується минулий рік. Ми із товаришами відправилися на Схід. Остання настанова нашого старшого лідера і колеса вантажних автомобілів прямували на «Іст». Шини й мости прогнулися від тонажу гуманітарки. А ми гріли за пазухою свій невеликий домашній пайок.

З Львівської області відправилося три «буси» із гуманітарною допомогою бійцям ЗСУ. В кожному близько 3 тон вантажу: картопля, цибуля, м’ясо, вода, медикаменти. Ми їхали із особистими передачами від рідних захисникам української державності. Всі діти батьків, які були в той час вдома, віддавали честь на кордоні сутичок із угрупованням сепаратистів. А ми везли й домашні страви (вареники, пиріжки, салати), везли і свіжоспечений домашній торт, який повинен був зберегти домашній настрій бійцям. Ми – волонтери. Ми відчували гордість за нашу роботу, хоч і не знали й не думали про надважливу роботу кожного із нас.

На самому фронті, десь поблизу ворожої артилерії ми розвантажували наш автомобіль від кілограмових мішків із продовольством. Фронтові гості дарували захисникам обереги і ділилися враженнями із щойно прочитаних новим у мережі. А що чекає за поворотом, то уже інший день.

Мені подарували синьо-жовту стрічку у вигляді ручного браслету. І ще вручили в руку 9 мм. Я не забуду ту вдячність, той момент. Слава Богу, та бригада уже давно вдома, бореться в тилу за наші права.

Тоді ще, в Лисичанську, коли ми передавали допомогу захисникам, місцеві жителі дивилися на нас, як на загарбників. А ми всього лише приїхали допомагати. Це вже згодом, на надцяту поїздку нам довелося поспілкуватися із місцевими жінками, подарувати їм печиво до чаю і дізнатися про їх місцеві, глибоко-сільські настрої. І вони не хотіли нас розстріляти. Ретельно приховували присутність розвідників у селі, що було небезпечно не лише для самих розвідників, а й для самих селян, які не здавали їх. Ми тоді ночували в тій будівлі. За вікном було чудно вибухи. Ніхто з нас не розумів, чий то був постріл – наш, чи сепаратистський. Але ми прекрасно розуміли, що у будь-яку хвилину могла влетіти граната у наше вікно, яке зовсім не захищене. Лише скло. Ми жили із надією. І повернулися із нею. Так і наші розвідники. Вижили і повернулися.

Тоді, рік тому, приблизно в цей час був «Мінськ-2». Що найдивніше, ніхто по ту сторону не намагався говорити навіть про мир. Всім було байдуже і про мирне населення. В Щасті, на Луганщині, били із всього. Вже тоді я навчився розрізняти види снарядів. Від «Васильків» до Гаубиць. Один наш військовослужбовець Юра казав, що вистрелюють все, що в запасах, скоро зайде новий гумконвой. Я не бачив гумконвоїв, їхніх снарядів. Але все те, що вони вистріляли в Щасті за день – це військовий потенціал України до війни на території Луганщини. Не було у них снарядів після року війни. А вони стріляли.

І так було довго, скільки я їздив. То Дебальцеве, то Кримське, то 29-й. І ще, ще, ще… Я не повірю, що все припинилося. Як тільки наш захисник зійде з кордонів оборони – забутьте про Україну!

І от йду я по проспекту Перемоги, де не приховуючи свого щастя, гуляють молоді, цілі, здорові, красиві 20-річні юнаки із сексуальними «ляльками». Прямують до свої дорожезних доларових позашляховиків і займаються сексом із тими ж «ляльками». Клуби, ресторани і так далі. Бійцям байдуже, хто кого трахає. І вони раді, що у нас тут все добре. Але сьогодні вони бідніють від… Просто доживають навіть без куль. Держава чхає, люди типу «втомилися». Корупція, дурні мітинги, популізм. А змін нема. Немає куди повернутися АТОшнику, а ми трахаємо красивих баб і кладемо на країну.