Я змінився. Хроніки після... чого?

Сто років нічого не писав від самого себе. Ті ж граматичні, орфографічні, стилістичні помилки. Все та ж лексика і ті ж ідеї. Звісно, інший я, інші ідеї, інша дорога. Але стиль, наче, не змінився.

На дворі 2016 рік. Що могло змінитися в житті звичайного «пацана»? Змінилося все!

 Ще вчора я не знав, що таке кров, смерть, кулі, вуличні бої, безкарність. Було байдуже. Я жив романтизмом сьогодення: будні студентського життя в гуртожитку й інституті, кольорові сни в обіймах когось особливого. Я жив весело і щасливо дуже довгий період часу.

Змінився.

Чому змінився я? А як тут не змінитися? Уявіть собі, що по вашій позиції життя «херачать» із БМ-21, потім БМ27, потім БМ-30 і закріпили все це «Гіацинтом». 90% навіть не уявляють, що це тут написано. Про це – згодом.

Із самого початку.

Ще вчора я, обеззброєний, скочив із звичайного, дитячого, шкільного життя у доросле, дурне, незрозуміле, студентське. В 2010 році я став студентом. Кардинально змінився. Із хлопця із підлітковим максималізмом розродився чоловік із тверезим розумом.

Хрен там! Не так! Школярик до 4 курсу залишався гівном. Мені соромно зізнаватися, але стільки тексту не влізе, щоб пояснити придурочну поведінко недочоловіка.

Я спробую згадати свій «Майдан». Насправді «Майданів» сьогодні дуже багато. Навколо герої, успішні люди, депутати. Кожен вловив від революції свою перемогу. Я нічого від неї не ловив. Це навіть не був якийсь псевдоекстаз духу революціонера. Я тоді елементарно намагався захищати спочатку ідеї, потім і права своїх близьких,  і свої, звісно.

Я був на майдані Незалежності з 21 листопада 2013 року. Бачив багатьох, чув про них згодом. І пішов звідти 21 лютого 2014-го, коли стало легше дихати. Шини не горіли, а на сцену вирвалися всі, кого я не хотів бачити.

Я бачив кров, я бачив мертвих. Бачив це тоді, коли не слід було на це чекати. І «срати» на те, що бачив я. Але не «срати» на те, що це все-таки змінило мене.

Кроваві руки падали з-під білих простиней, які покрилися чорною саже недогорілих шин. Ви можете запитати, що я бачив у той день на Інститутській, під стеллою Незалежності, на Грушевського. Байдуже. Розповім в деталях. Але попри кров, я бачив останній шанс.

Потім я довго бігав у пошуках себе в цих змінах. Стрес і розруха як і в житті, так і в країні. Я знайшов себе майже через рік.

Дорога Київ-Харків. Дзвінок. Телефон: «… чуєш, там на тій трасі вчора взяли двох волонтерів, будьте обережні. А сьогодні взагалі двоє медиків-добровольців підірвалися на міні». Ще коли виїжджав в 6 ранку – не думав, що все настільки серйозно буде зі мною.  Я ж волонтер, я ж доброволець. Я мріяв доїхати додому швидше, ніж я поміняю штани. А були десь в Полтаві, по дорозі до Харкова. Страшно. Потім переспав з цими думками. Проїхали перший блок-пост, другий, третій… О, наші нас зустріли. Супровід. Зброя: автомати, гранати, міни.

Було страшно? Ще би… Дуже! Хто-зна, що там за поворотом. Хто-зна, що там у ямі, під синім пакетом. Хрен з ним. Проїхали фронт. Завезли. Приїхали додому – треба було вивести з душі той стрес. Вивів. Через деякий час знову. Там «Мінськ-2», Дебальцеве, ще щось там було. Стріляли конкретно. Я ще такого не чув й не бачив. Тоді.

Так було довго. Я бачив війну, бачив дивні речі. І Бог з цим. З того моменту, коли я їхав по дорозі до Харкова – моє життя змінилося. Я не той. І я не забуду все, що бачив, чув і взнав. Ніколи.

Я повірив у себе. Зараз у мене хороша робота. І цей пост не про те, що у мене все хреново. Цей пост про те, що пора уже цінувати нам, простим смертним, наше життя. Смерть ходить повз. Пора завершувати бути звичайними зеленими хлопчиками, які були на першому курсі. Пора жити. Жити так, наче у нас все завтра закінчиться після удару БМ-21.

P.S. Дівчата – прекрасні люди. Але не думайте, що вони стимулюють чоловіків. Жінки лише їх дестабілізуються. Пост же не про жінок!